2. Публікації (в основному періодичні), що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5.

3.Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - Закон України „Про адвокатуру” від 19.12.1992; Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963.

При дослідженні цієї теми були використані наступні методи: юридичний, діалектичний, системного аналізу.

Наукова новизна результатів роботи - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі.

Практичне значення – робота може бути використана для вивчення теми „Адвокат у цивільному процесі” студентами, а також корисна для юристів практиків.

Структура роботи складається з двох розділів.

Перший розділ присвячений представництву в цивільному процесі. В цьому розділі детально досліджено поняття цивільного процесу та розкривається інститут представництва у цивільному судочинстві.

Другий розділ досліджує представництво адвоката у цивільному процесі, він включає в себе аналіз процесуального положення адвоката при веденні ним справи на досудовій стадії, під час розгляду справи в суді першої інстанції, в стадії апеляційного та касаційного провадження та під час виконання судових рішень. Також досліджуються особливості участі адвоката в цивільному процесі.

Розділ 1

Представництво у цивільному процесі

1.1. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства).

Згідно із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судо-вих засіданнях цивільних справ, пов'язаних із захистом прав і за-конних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і за-стосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця — одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціаль-ним органом державної влади — судом цивільних і криміналь-них справ за правилами, передбаченими цивільним і криміналь-ним процесуальним правом.

Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні озна-ки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішен-ня в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здій-снення його тільки у передбаченому законом порядку (процесу-альна форма); 4) можливість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Наве-дені ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій про-яв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам цивільної юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх діяль-ності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші підходи до визначення сутності правосуддя.

Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судо-вою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери пра-восуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК) правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відпо-відно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що вона зобов'язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ тільки до компетенції державного суду.

Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) також містить положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте цивільні справи розглядаються не тільки судом, але й іншими органами цивільної юрисдикції.

Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими функціями, що суперечить принципу здійснення пра-восуддя тільки судом.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада дер-жавна крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна. Ви-нятковість як характерна риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя в правовій державі. -

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає центром життя суспільства, коли відносини гро-мадян та держави є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв'язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, по-літичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий за-хист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод грома-дян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, — ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдив-ляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, — і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини» Копи