Глава 2. Підстави майнової відповідальності за заподіяння моральної (немайнової) шкоди.

Наявності душевним чи фізичних страждань ще не достатньо, щоб у суб’єкта виникло право на відшкодування моральної шкоди. Цивільно-правова відповідальність в українському праві ґрунтується на понятті делікту як єдиної підстави такої відповідальності. Необхідною умовою для відшкодування моральної (немайнової) шкоди з боку завдавача, тобто притягнення його до відповідальності, є наявність у його діях складу цивільного делікту. Елементами цивільно-правового делікту прийнято вважати, крім деліктоздатності самого завдавача, ще й наявність шкоди (у даному випадку немайнової), протиправність поведінки завдавача, причинний зв’язок між протиправною поведінкою на заподіяною шкодою, а також вину завдавача, крім випадків, коли вина не є умовою відповідальності. Усі ці обставини (наявність шкоди, протиправність поведінки, причинний зв’язок і вина) прийнято вважати підставами майнової відповідальності заподіювача моральної (немайнової) шкоди або умовами її відшкодування.

Оскільки питання моральної (немайнової) шкоди як умови її компенсації детально розглядалося у розділі 1 цієї роботи, то варто зупинитися на решті підстав цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду.

§ 1. Протиправність діяння при завданні моральної (немайнової) шкоди

Питання щодо протиправності дій завдавача при спричиненні моральної (немайнової) шкоди залишається остаточно не визначеним як для теорії, так і для практики.

Протиправність при позадоговірному заподіянні шкоди у вітчизняному праві (глава 40 ЦК України) традиційно визначається як будь-яке порушення чужого суб'єктивного права та ґрунтується на принципі генерального делікту. Принцип останнього означає, що кожний факт заподіяння визнається протиправним, якщо інше не встановлено законом. В силу загальної заборони заподіювати шкоду будь-якими діями та способом протиправність безпосередньо пов'язується саме з негативним результатом – наявністю шкоди. При чому такий взаємозв'язок існує незалежно від виду правовідносин, з яких виникає шкода: є вони суто цивільними чи трудовими, екологічними або будь-якими іншими.

Таким чином, майже будь-яке заподіяння шкоди тягне обов'язок її компенсації. Саме тому цивільне законодавство, на відміну від кримінального чи адміністративного, не передбачає переліку окремих дій, що визнаються протиправними. За загальним правилом в таких випадках достатньо лише генеральної, універсальної для кожного випадку ст. 440 ЦК України .

Здавалося б, логіко-систематичне тлумачення норми про відшкодування моральної шкоди (ст. 4401), яка теж знаходиться у главі 40 ЦК України, дозволяє застосувати вказані правила системи генерального делікту і до неї.

Однак, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди” роз'яснив, що спори стосовно компенсації такої шкоди розглядаються судами лише у випадках, коли це передбачено спеці-альним законодавством. Як вбачається, Пленум не розглядає ст. 4401 як універсальну (загальну) норму і тлума-чить її обмежено.

Без сумніву, подібна позиція не може вважатися переконливою. Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України і враховуючи ступінь її обов’язковості, можна дійти висновку, що ця норма є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується в усіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була завдана моральна шкода. В усіх цих випадках моральна шкода повинна компенсуватися за ст. 4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони повинні мати виключно відсилочний характер або заповнювати прогалини загальної норми – ст. 4401 ЦК України стосовно особливостей встановлення наявності шкоди та інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з приводу компенсації моральної шкоди є цивільно-правовим, не договірними відносинами, що виникають з порушення абсолютних прав. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права, крім цивільного права Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 885.

Виходячи з викладеного, автори посібника “Зобов'язальне право: теорія та практика” вважають необґрунтованою позицію Пленуму Верховного Суду України щодо визначення ст. 4401 ЦК України як спеціальної норми Там же. .

Викладена позиція зводить нанівець систему генерального делікту й створює зовсім інші основи деліктного права в частині ком-пенсації моральної шкоди. Тим самим в Україні запроваджується не характерний для вітчизняного права принцип сингулярного делікту.

Згідно з даним принципом законодавство повинно містити вичерпний перелік складів правопорушень, що визначають протиправність діяння. За такої системи потерпілий повинен підвести свою вимогу під чітко визначений законодавством склад право-порушення, оскільки в іншому випадку вимога залишиться без правового захисту.

Дещо інші погляди на питання протиправності при заподіянні моральної шкоди просте-жуються в окремих судових рішеннях та узагальненнях практики. Суди дедалі частіше виносять рішення про компенсацію зазначеної шкоди навіть і у тих випадках, коли право на це спеціально не передбачено законодавством. Зокрема, усталеною і такою, що не викликає сумнівів, є практика з компенсації моральної шкоди особам, яким заподіяно тілесні ушкод-ження внаслідок ДТП.

Більш цікавим та поки ще не характерним для вітчизняної практики можна вважати судове рішення, винесене в Полтавській області. У новорічну ніч за обставин дорожньо-тран-спортної події загинула дівчина. Її батьки пред'явили позов про компенсацію моральної шкоди в розмірі 20.000 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що смерть дочки є непоправною втратою, і кожна новорічна ніч до кінця