Теорія “адекватності причини” визнає такими, що мають правове значення, тільки “типові” причини, наприклад, ушкодження здоров’я.

Ця концепція також неприйнятна, оскільки питання про “типовість” або “нетиповість” причин, по суті, віднесено на розсуд суб'єкта застосування норми, що не виключає можливості судового свавілля у вирішенні цих важливих питань.

Оскільки причинний зв'язок – це об'єктивна категорія, цю проблему треба вирішувати не суб'єктивно, а на підставі вивчення і врахування об'єктивних закономірностей. Такий методологічний підхід властивий теорії необхідного спричинення. Квінтесенцією цієї теорії є те, що вона надає значення елемента цивільно-правового делікту, лише такому причинному зв'язку між явищами, коли наслідок стає необхідним, об'єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння.

Для необхідного причинного зв'язку як умови цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду з точки зору теорії необхідного спричинення характерно:

1) діяння передує наслідку за часом;

2) діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання моральної шкоди;

3) у конкретних умовах місця, часу та обстановки ця реальна можливість перетворюється в дійсність – діяння спричиняє шкоду;

4) наслідок породжується саме цим діянням як результат його закономірного, необхідного розвитку, а не діями інших осіб або інших зовнішніх сил.

Необхідний причинний зв'язок між діянням і шкодою може бути безпосереднім або включати проміжні ланки. У цьому розумінні можливі різні варіанти, а саме: 1) діяння закономірно і безпосередньо породжує шкоду; 2) діяння закономірно породжує друге явище, яке, в свою чергу, закономірно зумовлює настання моральної шкоди; 3) діяння одного суб'єкта закономірно породжує діяння іншого суб'єкта, яке, в свою чергу, закономірно спричиняє шкоду; 4) одночасні діяння двох або більше суб'єктів закономірно заподіюють шкоду.

Для випадкового причинного зв'язку характерно, що наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння особи у конкретній обстановці. Вони настають через випадковий збіг обставин. При цьому в закономірний перебіг діяння втручається друга закономірність – дія третьої особи або іншої зовнішньої сили. У результаті перехрещення цих закономірностей настає наслідок (моральна шкода), не властивий жодній із них окремо взятій.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною пове-дінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відпові-дальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

§ 3. Вина завдавача моральної (немайнової) шкоди

Однією з умов цивільно-правової відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду є вина завдавача. Відповідно до ст. 4401 ЦК України особа, яка заподіяла моральну шкоду, зобов’язана її відшкодувати, якщо не доведе, то немайнова шкода заподіяна не з її вини.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі делікту, в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та ті можливих наслідків. Категорія “пси-хічне ставлення”, що використовується в понятті вини, вира-жає оцінку (або можливість оцінки) поведінки, передбачення (або можливість) передбачення з боку завдавача настання шкідливих наслідків Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 898.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утво-рюють зміст вини, визначаються наступні її форми – умисел і необережність. Для першої форми вини – умислу – харак-терним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме їх допущення. Цивільне законодав-ство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби.

Для другої форми вини – необережності – характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковаж-но розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має зна-чення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права “нерозумін-ня того, що всі розуміють”. При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необереж-ності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Однак слід зазначити, що для відшкодування моральної (немайнової) шкоди форма вини завдавача шкоди не має правового значення, оскільки не впливає ні на обсяг завданої шкоди, ні на розмір її компенсації. Разом з тим обґрунтованою є думка, що у деліктних зобов’язаннях, зокрема, щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди цивільно-правове значення має ступінь вини завдавача. Про ступінь вини завдавача шкоди йдеться у випадках, коли моральна шкода виникла також у результанті винної (умисної або необережної) поведінки потерпілого або така поведінка сприяла збільшенню обсягу моральної шкоди. У таких випадках на підставі спеціальних норм чинного законодавства суд може відмовити у відшкодуванні моральної шкоди або відповідно зменшити розмір компенсації, про що йтиметься нижче.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинності,