Публічне право має свої витоки у глибокому минулому. Так, ще римський юрист Ульпіан згадував у своїх працях публічне право, характеризуючи його як право, що стосується положення римської держави. Критерієм розрізнення приватного та публічного права служить інтерес –для публічного права головними інтересами є державні інтереси, правове положення держави, її органів та посадових осіб, регулювання відносин, що носять яскраво виражений суспільний інтерес. Корені публічного права криються в суспільних відносинах, що розвиваються. Саме в сферах життя суспільства, держави та громадянина зароджуються процеси і явища, що потребують публічно-правового регулювання. Публічне право охоплює такі сфери суспільного життя, як устрій держави і влади, сфери управління та організації самоуправління та ін.

Сказане дозволяє охарактеризувати публічне право як специфічне розуміння природи права у сфері влади і соціально-політичних інститутів та визнання їх ролі у забезпеченні суспільних інтересів. Слід відмітити безперечне посилення ролі публічного права в його новому вигляді у сучасних суспільних процесах. Публічне право, за Ю.А.Тихомировим11 Ю. Тихомиров. Публичное право.-М.: Изд-во БЕК, 1995.-485 с., має своїм девізом забезпечення гармонії та злагоди в суспільстві, балансу інтересів особистості, колективів, спільностей і суспільства в цілому, стабільність держави та її інститутів, стійкість основ економічного та соціального розвитку.

Якщо розглядати структуру публічного права,то побачимо, що галузі останнього визначені в конституціях. Смислом конституційного регулювання є не тільки “конституційне визнання”значення галузей публічного права, але і в створенні основ для їх динамічного розвитку в рамках всієї правової системи. Отже, як бачимо, конституція постає гарантом стабільного існування

= 16 =

публічно-правового регулювання у суспільних відносинах. Коли розглядаємо джерела публічного права, то бачимо, що в їхній ролі найчастіше виступають перш за все загальнонормативні акти –конституції, укази, закони, постанови. В них від імені суб’єктів, наділених владними повноваженнями, містяться найстабільніші та найвагоміші по суті правила поведінки.

Джерела публічного права - це конкретні форми виразу правових приписів, це ті приписи, що виходять з органів державної влади.

Про формальні джерела міжнародного публічного права говорить § 38 статуту Міжнародного Судового Трибуналу. Він звучить :

1). Завдання Судового Трибуналу - вирішувати передані йому спори застосовуючи :

а). міжнародні договори загального або особливого роду, в яких держави виразно висувають визнані норми;

б). міжнародний звичай, як вислів загальної практики, визнаної правом;

в). визнані цивілізованими державами загальні правові принципи;

г). судові присуди та вчення визначних авторів різних народів, як допоміжний засіб11 Цит. Борис Вітошинський. Міжнародне публічне право. - Мюнхен. - 1983.- С. 18;.

Аналізуючи даний припис, бачимо, що на першому місці як джерело міжнародного права постає міжнародний договір, у якому визначені норми міжнародно-правового регулювання. По аналогії, основним джерелом публіч- ного права визначаємо конституцію держави як першоджерело законів, норм внутрідержавного публічно-правового регулювання.

Як вважає В. Опришко22 В. Опришко. Доповідь на конференції “Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: Конституція України —основа розвитку законодавства" // Право України.-1997.-№8.

, директор Інституту законодавства Верховної Ради України, Конституція України є надзвичайно важливим політико-правовим до

= 17 =

кументом, адже вона зафіксувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а

й політичного характеру, які взаємообумовлені, взаємопов'язані і в своїй системі створюють єдину основу, необхідну для регулювання най-важливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. І саме в цьому полягає соціальна цінність нової Ко-нституції, що надає можливість розглядати її значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспектах.

Становлення законодавства у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, розмірів території, чисельності населення, еко-номічного і соціального рівнів розвитку тощо відбувається з урахуванням відповідних закономірностей. Однією з таких є те, що Конституція у будь-якій державі є основою розвитку та вдосконалення уже чинного законодавства, своєрідним фундаментом по-будови правової системи, здійснення державно-правової реформи.

Якщо вести мову більш предметне про те, що Конституція України є основою розвитку законодавства нашої держави, то можна назвати три напрями такого розвитку. Перший —це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції. Розглядаючи перші два напрями, слід насамперед зазначити, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У зв'язку з цим вона має найвищу юридичну силу і найширшу юридичну дію. Практично немає жодної держави, яка б не враховувала цього в процесі своєї законотворчої діяльності, формування своєї правової системи.

Не є винятком у цьому плані й Україна. У ст. 8 її Конституції міститься одне з важливих положень, зміст якого зводиться до наступного: “Конституція

= 18 =

України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Це важ-

ливе не лише як суто юридичне, а й як методологічне вихідне положення, яке слід враховувати у законот-ворчому процесі. Крім того, слід зазначити, що Конституція містить також норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьогодні, реалізуючи від-повідні норми нашої Конституції, вже прийнято ряд нових законів, які прямо випли-вають із Конституції України.

Як вважає В. Шаповал11 В. Шаповал. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України.-1997.-№1

, одним з найголовніших