Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся державна влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв'язана правом і принципами Конституції. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в Конституції. Розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не зайняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Відомо сказане положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації і контролю (7,99—).

Розподіл влад —це не застигнутий стан відокремлених структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючи єдності на основі складного процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в залежності від примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях. «єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, спів допомогу і процес улагодження. Але при цьому обов'язкова умова: не повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл влад і правова держава.

Законодавець пов'язаний принципами права і конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В системі здержок і противаг, на випадок необдуманих, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках назначення дострокових виборів і інші його повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

Життя держави складається з багаточисельних актів реалізації тих норм, котрі прийняті законодавцем. Тому тут на перший план висувається виконавчо-розпорядча гілка влади. Використовуючи хороші якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державного механізму, в той самий час важливо поставити перегородку на шляху перетворення їх в узурпатора і монополіста влади. Виконавчо-розпорядча діяльність повинна базуватись на законі і в рамках закону. Виконавча влада не може присвоювати собі повноважень і потребувати від громадян виконання яких-небудь обов'язків, якщо це не передбачено законом. Для забезпечення законності в діяльності виконавчої влади остання не повинна підміняти законодавця. Відомча нормотворчість і так зване делеговане законодавство повинні бути різко обмежені. По-перше, відомча нормотворчість не повинна протиречити закону. По-друге, вона не повинна фактично підміняти закон, тобто вирішувати питання, віднесені до сфери законодавця. Цим самим принцип законності стає логічно взаємопов'язаним з принципом розподілу влади. В цілому проблема є не тільки в тому, щоб зробити відомчі акти такими, що не суперечать закону, а й в тому, щоб скоротити їх до мінімуму.

Затримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри. Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади грає також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки законодавця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право подати в суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в цілому). В іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами, відкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя —третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій державі правосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду від різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом є назначення судею пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися вищестоящими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності і об'єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про порушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і конституції не тільки зі сторони виконавця, але й зі сторони законодавця. Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця і залишаючись в межах судових юрисдикційних задач, конституційний суд забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство Конституції в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової перевірки конституційності законів (і тим більше підзаконних нормативних актів) не може утвердитись панування права, правова держава. Існування конституційного суду дозволить не приміняти такий нормативний акт (в тому числі і закон), що суперечить конституції.

Ще один аспект діяльності суду в механізмі здержок і противаг. Виступаючи в ролі арбітру, вирішуючи спори, суд звертається до тлумачення права і Конституції. В певних випадках він може використовувати аналогію закону