та порядок формування органів державної влади; порядок розподілу між різними державними органами компетенції та характер їх взаємовідносин; ступінь реальності та гарантованості прав і свобод громадян; роль права в житті суспільства та у вирішенні державних справ; місце і роль в державному механізмі армії, поліції, контррозвідки, розвідки та інших аналогічних їм структур; ступінь реальної участі громадян та їх об’єднань у державному та суспільно – політичному житті, в управлінні державою; головні засоби вирішення виникаючих у суспільстві соціальних та політичних конфліктів.
В залежності від того, який з цих методів здійснення державної влади у тій чи іншій країні виступає наперед, відрізняють 2 основні види державних режимів: демократичний та антидемократичний. В свою чергу, демократичний режим поділяється на ліберально – демократиний, консервативно – демократичний, радикально – демократичний; а антидемократичний – на авторитарний і тоталітарний.
Демократичний політичний режим має своєю соціально – економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб’єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.
Політичними передумовами цього режиму є:
відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно – історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;
наявність вільно формуючихся позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;
обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою,що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;
функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;
існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;
наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.
Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі – порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно – визначаючий зв’язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок – і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму – забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.
Одним з найпоширеніших в історії типів політичних систем є авторитаризм — державний устрій, при якому необмежена влада знаходиться в однієї особи чи групи осіб, що не допускають політичну опозицію, але зберігають автономію особистості та суспільства у поза політичних сферах. А. може бути представлений: монархією, деспотичним диктаторським режимом, військовою хунтою та іншими системами правління. За своїми характерними рисами він стоїть між тоталітаризмом та демократією. З тоталітаризмом його споріднює звичайно автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією — наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки та приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства. В цілому ж авторитарній політичній системі присутні наступні риси:
Автократизм (самовладдя) чи невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути одна людина (монарх, тиран) або група осіб (військова хунта, олігархічна група та ін.)
Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада може правити за допомогою законів, але приймає їх на свій лад.
Опір (реальний чи потенційний) на силу. А. р. може не застосовувати масові репресії та користуватись популярністю серед широких прошарків населення. Але він має достатню силу, щоб у випадку необхідності на свій розсуд застосувати силу та примусити громадян до покори.
Монополізація влади та політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. Присутнє цьому режимові політико - інституціональна одноманітність не завжди результат законодавчих заборон та протидії з боку влади. Часто це пояснюється неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, на протязі багатьох віків у монархічних державах. При авторитаризмі можливе існування партій, профспілок та суспільних організацій, але за умови їх повної підконтрольності владі.
Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання чи обмежене втручання у поза політичні сфери та економіку. Влада займається головним чином питаннями власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати і на стратегію розвитку, проводить достатньо активну соціальну політику, не порушуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання.
Рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху, а не виборів.
При авторитарній политичній системі забороняються лише певні, головним чином політичні форми діяльності, в іншому ж громадяни зазвичай вільні. Авторитаризм сумісний з повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості. В той же час в умовах авторитаризму громадяни не мають будь – яких інституціональних гарантій своєї безпеки та автономії (незалежний суд, опозиційні партії та ін.).
Авторитарні политичні системи дуже різноманітні. Це монархії, деспотичні диктаторські режими, військові хунти, популістські системи правління та ін. Авторитарні уряди можуть добиватись визнання не тільки силою, за допомогою масового винищення, але й більш гуманними засобами. На протязі тисячоліть вони спирались головним чином на традиційний та харизматичний засоби легітимації. У 20 ст. з метою легітимації широко використовується націоналістична ідеологія. Більшість авторитарних режимів в Азії, Африці й Латинській Америці виправдовували своє існування необхідністю національного звільнення та відродження.
В останні десятиріччя авторитарні політичні системи дуже часто використовують деякі демократичні інститути — вибори, плебісцити та ін. — для надання собі престижу в очах міжнародної спільноти та власних громадян, ухиляння від