Закон України “Про державну службу” від 16 грудня1993 року

Спеціальні закони, які регламентують державно-службові відносини у сфері державної служби. Зокрема, це такі закони, як закон України “Про прокуратуру України”(1991), закон України “Про Збройні Сили України”(1992), закон України “Про освіту” (1991), закон України “Про міліцію” (1991) та ін.

Укази Президента України, які регламентують важливі питання державної служби, забезпечуючи можливість швидкого встановлення механізму правового регулювання сфери відносин державної служби.

Серед найбільш важливих указів Президента України у сфері державної служби слід назвати укази президента “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій” від 10 листопада 1995 року №1035/95 “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 року №398/95 та ін.

Постанова кабінету міністрів України “Про управління державною службою” від 2 квітня 1994 року.

Державний службовець має певне правове становище або, інакше кажучи, правовий статус. Правовий статус державних службовців – це сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, відповідальності, що встановлені законодавством і гарантовані державою.

Основою життєдіяльності будь-якої суспільної організації є трудова діяльність людини, що у цивілізованому суспільстві фактично повністю врегульована нормами права. Тому чи не найважливішими фактором визначення правового статусу особи є її місце у суспільній організації праці. Одним з видів трудової діяльності є проходження державної служби. Відповідно зайняті на державній службі працівники наділені певним колом правомочностей для виконання своїх трудових функцій. Як зазначив О.В.Воловик: “Правовий статус державних службовців має комплексний характер, інтегруючи в собі їх адміністративно-правовий та трудоправовий статуси. Перший визначає коло прав і обов’язків такого службовця, як особи, що здійснює діяльність по практичному виконанню завдань та функцій держави, другий – як суб’єкта трудових відносин. При цьому трудоправовий статус даної категорії працівників багато в чому регламентується, виходячи з характеру їх службової діяльності”11 В.Воловик. Про трудоправовий статус державних службовців//Право України. – 2000.-№10. –С.15.

О.В.Петришин відокремлює елементи правового статусу державних службовців. У склад цього правового явища він включає:

Юридичні державно-владні повноваження;

Юридичну відповідальність.

Крім того, О.В.Петришин зазначає, що мова повинна йти не про правовий статус посади, як це мало місце в юридичній літературі, а про юридичний статус державного службовця – громадянина, який займає управлінські посаду в державному апараті22 А.В.Петришин. Статус служебного лица: природа, структура, специализация.-Киев: УМК ВО.-1990.-С.160..

Згідно статті 2 Закону України “Про державну службу” посада – це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону, вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Повноваження посадової особи відокремлюються виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-дорадчих обов’язків. Пленум Верховного Суду України у постанові “Про судову практику у справах про хабарництво” роз’яснив, що організаційно-розпорядчі обов’язки – це функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничої діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності.

Такі обов’язки виконують, наприклад, керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, їх заступники. Адміністративно-господарські обв’язки – повноваження по управлінню чи розпорядженню державним, колективним чи приватним майном. Такі повноваження є у начальників планово-господарських постачальних відділів, відомчих ревізорів тощо.

Не безсумнівним є твердження П.С. Мати шевського про те, що до посадових осіб належать і представники влади, і особи, які займають на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків11 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – Київ. – 1997..

На мою думку, представники влади – це службові особи, а працівники, які виконують організаційно-розпорядчі функції, – посадові. Критерієм поділу між ними мають бути їх повноваження. Повноваження службової і посадової осіб мають управлінсько-владний характер, але вони істотно відрізняються одне від одного. Повноваження службовій особі надаються державою і реалізуються через адміністративно-правові відносини, а посадова особа наділяється повноваженнями власником або уповноваженим ним органом і втілюються через трудові правовідносини. Як зазначалось вище, дії службової особи тягнуть юридичні наслідки для всіх громадян, а дії посадової особи дають такий результат лише для підлеглих по службі або роботі працівників.

Отже, коло прав і обов’язків у посадової особи виникає з трудових правовідносин, воно не пов’язане з державно владними повноваженнями. Тому не будь-яка посадова особа може визнаватися державним службовцем, а лише та, яка перебуває у трудових правовідносинах з державним органом, отримуючи заробітну плату з бюджетних коштів.

У тому разі. якщо службова особа, окрім повноважень, встановлених законом про той чи інший вид державної служби наділяється ще й організаційно-розпорядчими або консультаційно-дорадчими функціями, то вона одночасно виступає і службовою, і посадовою. Наприклад, управляючий комерційним банком є посадовою особою, але не є державним службовцем, а начальник обласного управління внутрішніх справ є одночасно і службовою, і посадовою особою.

В залежності від характеру праці усі службовці поділяються на три категорії: керівники. спеціалісти, технічні виконавці. Такий поділ було запропоновано Єдиною номенклатурою посад службовців, затвердженою постановою Держкомпраці від 9 вересня 1967 р. Проведена класифікація відображає суто функціональні позиції працівників управлінського персоналу в