У 1736 році служба дворянства із довічної була переведена у строкову, та обмежена 25 роками, а маніфестом від 18 лютого 1762 року обов’язкова служба дворянства була зовсім відмінена. Відмінена була у 1785 році підтверджена жалуваною грамотою дворянству.11 Устав о службе по определению от правительства. Свод законов Российской Империи, 1896, т. 3, С. 132 Перестав бути повинністю дворянства державна служба стала його привілеєм: законодавство і до кінця ХІХ століття пропонувало дивитися на дворянство, як на стан, за перевагою призвана до державної служби. З часом привілеї надані у цьому віднесені родовим дворянам та дітям особистих дворян, були поширені і на інші розряди: синів осіб, які знаходились на державній службі, синів комерційних радників та купців 1 гільдії, синів священнослужителів та інших. Заборонено було приймати на державну службу осіб податного стану, дітей купців 2 гільдії, особистих громадян та синів обер-офіцерів дітей, які не служили, які користуються по службі своїх дідів званням почесних громадян.

Із цього правила з часом встановлення багато чисельні винятки, частиною для окремих родів служби (фінансів, контролю, телеграфу та інших), частиною для окремих місцевостей. З другої сторони цілий ряд посад до того часу міг бути заміщеним за вільним наймом. З правами за походженням в значній ступені конкурували права за освітою. Вища освіта, а також закінчення курсу середніх учбових закладів з відзнакою надавало право вступу до державної служби і тим особам, які не мали його за своїм походженням. Особи, які мають дипломи при вступі на службу, затверджувались у тому класному чині, на який давало право їх вчена ступінь, звання або атестат закладу (вища освіта надавала право на затвердження у чинах ХІІ, ХІ, Х і навіть VIII класу. При вступі на службу дотримувалися наступні вимоги:

1) бути прийнятим можна було не раніше 14 років;

2) початок дійсної служби вважався лише з 16-річного віку.

Відмінність віросповідання або національності не перешкоджало вступу на службу. Винятком з цього правила було недопущення до цивільної служби євреїв, які не отримали вищої освіти. Але до кінця ХІХ століття в адміністративній практиці встановилося майже повне недопущення євреїв до служби, а також обмеження числа службовців католиків визначеним відсотковим відносинам до загального числа службовців. Російське законодавство, у протилежність німецькому, не вимагало щоб особи, які вступали до тієї іншої галузі служби, обов’язково мали відомий рівень освіти. Для вступу на службу канцелярським служителем особі, яка не мала за освітою права на класний чин, достатньо було вміти писати, читати та знати основи граматики і арифметики. Для підвищування в перший класний чин вимагався іспит в обсязі курсу уїзного училища, а потім для підвищення в усі наступні чини і для призначення на усі адміністративні посади не вимагалось вже ніякого освітнього цензу. Було лише встановлено, щоб вступаючи до державної служби отримували освіту тільки в Росії, за крайньою мірою у віці від десяти до вісімдесяти років: особа, яка виховувалася за кордоном у цьому віці, позбавлялася права вступу до державної служби, без особливого Височайшого дозволу. За Петровським законодавством практична підготовка службовців була забезпечена тим, що відповідала посадам, проходження служби обов’язково починалося з першого чину та майбутнє виробництво йшло у суворій послідовності. З початку ХІХ століття уряд починає турбуватися про належну підготовку чиновників. Указ 1809 року наказував здавати особливий іспит для отримання чину колезького асесора. Ця міра викликала загальне незадоволення не тільки зі сторони чиновників, але навіть зі сторони таких людей як Каразін. У той самий час з’явились багато чисельні вилучення з цього закону, а у 1834 році його відмінили зовсім. Під кінець ХІХ століття, коли не було більше суворої відповідності між чином та посадою, чиновництво не могло більше мати колишнього значення підготовки досвідчених службовців. Між тим, в законі не було встановлено нічого іншого для забезпечення правильної практичної підготовки до заняття державних посад: законодавство обмежувало навіть попереднє практичне випробування осіб, які вступають до служби, встановлюючи, що воно може тривати не більше 4 місяців. Лише деякі відомства вимагали попередньої спеціальної освіти для службовців: наприклад, для заняття судових посад вимагалася юридична освіта (яка могла бути замінена досвідом, придбаним на службі за судовою частиною). Потреби інших відомств, потребуючих службовців зі спеціальними знаннями (народної освіти, гірське, межове, шляхів сполучення, медичне та інші) задовольнялися багаточисельними спеціальними школами.

За загальним правилом іноземців не приймали до служби. Виняток було встановлено для вченої частини, а також для осіб, що витримали випробування на медичні та аптекарські звання, для механіків, майстрів, малярів та взагалі розуміючих у гірсько-заводському, соляному та монетному ділі, та й право на державну службу могло бути віддано іноземцям у вигляді винагороди.

Особи жіночої статі допускалися на службу у суспільних та урядових установах: до заняття по рахівній та письмовій частині у закладах відомств установ Імператриці Марії, до заняття у жіночих лікувальних закладах, до заняття у виховальній галузі, на посади телеграфістів, по рахівній та письмовій частині в установах державного контролю та управління залізниць (без прав державної служби) та інші. Втрата права вступу до державної служби була наслідком позбавлення усіх або деяких прав стану, а тимчасове позбавлення цього права — наслідком виходу або виключення з духовного звання. Для вступу на службу вимагалося подання прохання на Височайше ім’я. Прийняти на службу та визначення на посаду здійснювалося наказами відповідних влад,