духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Ради, яка за відсутності Великого князя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами. У відповідності із спеціальними привілеями від 1492, 1506 та 1509 рр. визначалося правове становище Ради: закони приймаються тільки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовців і чинить суд за порадою Ради; збирає і витрачає кошти, роздає староства теж тільки за згодою Ради.
У період формування Литовсько-Руської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою несення військової служби. У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні — ще дрібнішим лицарям — володільцям землі. Так встановлюється ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі. Поступово нижче лицарство втягується у політичне життя країни. Протягом ХV ст. сейми середнього і дрібного лицарства трансформуються у постійний державний інститут. Статутом від 1566 р. встановлюється представництво: дві особи від кожного повіту.
Великі пани називалися магнатами, а середні й дрібні — шляхтою. Магнати засідали у Раді, а шляхта — у сеймі. У ХVІ ст. Рада входить у повному складі до сейму і, таким чином, виникають так звані вальні сейми. Отже, вальні (загальні) сейми складалися із двох палат: Ради і власне сейму. Другий Литовський статут 1529 р. визнав Вальний Сейм як державну установу. Отже, влада Великого князя стала обмежуватися станово-представницьким органом — Вальним Сеймом. Після Люблінської унії сейм Великого князівства Литовського злився з сеймом Речі Посполитої.
Спочатку Велике Князівство Литовське складалося з уділів, на чолі яких стояли удільні князі-намісники. Вони призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів або членів великокнязівської сім’ї. У ХVІ ст. князівство було поділене на воєводства. Сейми 1564 – 1566 рр. поділили князівство на 13 воєводств, а кожне воєводство — на повіти на чолі з старостою. Староста виконував функції адмінистартора, управляв державним доменом з усім господарством, збирав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі і городничі, тіуни, дітські та ін.
Воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тільки адмінистративні функції, але й командував військом. Шляхта кожного повіту становила окремій військовий підрозділ, який очолювали повітові хорунжі і маршалки. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли; шляхта мала особисто відбувати військову службу. Існувало і народне ополчення, яке з часом втрачає своє значення і використовується лише для захисту фортець у випадку нападів татар або займається розвідкою, з’ясовує, чи не наступає ворог.
У Великому князівстві Литовському існував центральний аппарат управління, який підпорядковувся Великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який за відсутності Великого князя голосував на Раді. Функції мінистра закордонних справ і начальника державної канцелярії воконував канцлер. Фінансами завідував земський підскарбій, а військовими — гетьман.
Після Люблінської унії адміністративний поділ українських земель не зазнав змін. Землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське, а з 1630 р. почало існувати і Чернігівське воєводство. На чолі воєводства стояв воєвода, він мав помічника — каштеляна.
Отже, на момент укладення унії Литви з Польщею Велике Литовське князівство було станово-представницькою монархією: влада Великого князя обмежувалася Вальним Сеймом, у якому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної щляхти.
І.2. Правове становище міст в Україні
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями, багато з которих набули самоврядування на засадах Магдебурзького права.
Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязевські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У ХІУ — ХУ ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурського права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесеного в Україну через Польщу. Цей процесс знайшов законодавче відбиття у ІІІ Литовському статуті, який поділяа міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті, що його не мали.
Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королевських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воїводи, старости і війти. Воїводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адмінистрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства мала право обирати “радовців”, які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежний строк.
У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників — магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах адмінистрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати ратуші.
ІІ. Магдебурзьке право в Україні
ІІ.1. Виникнення та джерела Магдебурзького права
Розвіток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у ІХ — ХІ ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвіток обомовлює становлення вільних