Інкасове доручення (розпорядження), що складається відповідно до ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів”, не можна вважати рішенням податкового органу, оскільки воно є розрахунковим документом.

В арбітражній практиці це положення враховується. Так, Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України розглянула заяву СП “Одлат індустрія сервіс” про перевірку постанови від 28 лютого 1995 року арбітражного суду м. Одеси за позовом заявника до державної податкової інспекції Приморського району м. Одеси про визнання недійсними актів ненормативного характеру. Рішенням арбітражного суду від 3 листопада 1994 р. позовні вимоги було задоволено. Постановою від 28 лютого 1995 р. рішення від 3 листопада 1994 р. було скасовано і справу відправлено на новий розгляд. Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України перевірила матеріали справи і врахувала таке.

Державна податкова інспекція Одеської області здійснила перевірку СП “Одлат індустрія сервіс” з питань додержання законності проведення валютних операцій, за результатами якої складено акт перевірки від 1 червня 1994 р. № 22-05. На підставі даного акта податкова інспекція видала розпорядження від 1 липня 1994 р. № 167, 168 про списання у безспірному порядку з підприємства пені за несвоєчасне надходження валюти. Підставою для застосування фінансових санкцій, на думку відповідача, було порушення позивачем вимог статей 1 і 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 19 лютого 1993 р. №17-93, відсутність перерахування валютної виручки резидента протягом встановлених строків із-за кордону за контрактом за ізраїльською фірмою “Магофе ЛТД” за продаж металовиробів.

Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 17-93 “виручка резидентів в іноземній валюті підлягає перерахуванню з-за кордону в строки сплати заборгованостей, визначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з моменту перетину митного кордону України продукції, що експортується”. СП “Одлат індустрія сервіс”, виконуючи умови агентської угоди, здійснювало експорт металовиробів в інтересах довірителя - АО “МЕК”, не будучи власником відвантажених товарів, а виручка від їх продажу від їх продажу надходила на рахунок власника (АО “МЕК”), а не позивача у справі. За таких обставин до СП “Одлат індустрія сервіс” не можуть бути застосовані фінансові санкції, передбачені ст.5 зазначеного Декрету Кабінету Міністрів України, оскільки підприємство не є резидентом щодо валютної виручки від продажу металовиробів.

Відповідно до ст. 11 (пункти 7, 8) Закону України “Про державну податкову службу в Україні” державним податковим інспекціям надано право застосовувати до підприємств, установ, організацій передбачені законодавством фінансові санкції. Зазначені санкції здійснюються у безспірному порядку щодо підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності. Однак такі права згідно з ч. 2 ст. 11 закону надано лише головам державних податкових інспекцій та їх заступникам. Оскільки з матеріалів справи не вбачається виконання податковою інспекцією цих вимог, стягнення у безспірному порядку з позивача не можна визнати обгрунтованим. Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України ухвалила: постанову арбітражного суду Одеської області від 28 лютого 1995 р. з даної справи скасувати, рішення від 3 листопада 1994 р. залишити в силі.

Чинне законодавство не передбачає винятків щодо поширення позовної давності на вимогу про визнання недійсними актів державних органів, тому до позовів про визнання недійсними актів державних податкових інспекцій слід застосовувати загальний строк позовної давності. Вирішуючи питання про зворотне стягнення списаних державними податковими інспекціями у безспірному порядку сум, необхідно враховувати, що відповідно до ст. 10 Декрету Кабінету Міністрів України “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів” повернення з бюджету неправильно сплачених підприємствами та організаціями податків здійснюється не більше як за один рік до виявлення неправильної статистики (п. 9 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1995 р. № 02-5/451).

Президія Вищого арбітражного суду України 12 травня 1995 р. роз’яснила, що підприємства, установи та організації не зобов’язані попередньо оскаржувати оспорюваний акт податкової інспекції за підпорядкованістю до звертання до арбітражного суду із заявою про визнання його недійсним. Подані сторонами копії скарг до вищестоящих податкових органів і рішення за цими скаргами оцінюються арбітражним судом поряд з іншими документами у справі (п. 7). Таким чином, на спори про визнання недійсними актів державних податкових інспекцій (як і інших актів ненормативного характеру) не поширюється вимога щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів (ст. 5 Арбітражного процесуального кодексу України).

Отже основними засобами захисту майнових прав суб’єктів підприємницької діяльності від незаконних дій державних податкових інспекцій є визнання недійсними актів про застосування до них санкцій і повернення з бюджету незаконно списаних з них сум. Ці засоби захисту є результатом задоволення арбітражними судами вимоги про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції і про зворотне стягнення списаних у безспірному порядку сум.

У разі, якщо позивач звертається до арбітражного суду з вимогою про визнання недійсним акта державної податкової інспекції і не ставить питання про повернення з бюджету списаних у безспірному порядку сум, то така позовна заява має немайновий характер і державне мито має стягуватись відповідно до підпункту “б” п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів