План:

Загальні положення Європейської Ради.

Політика у галузі оборони, безпеки і зовнішніх відносин.

Співробітництво у галузі юстиції і внутрішніх справ.

Література.

Відповідно до Договору Європейського Союзу Рада складається з представників країн-членів. Як правило, це — міністр, "уповноважений пред-ставляти уряд цієї країни" (ст. 146 (ЄС)). її завданням є "забезпечення досягнення цілей, визначених цим Договором" (ст. 145 (ЄС)). Рада "повинна забезпечувати координацію загальної економічної політики країн ЄС; має право приймати рішення і покладати на Комісію в актах, що ухвалює Рада, повноваження щодо впровадження вироблених нею норм".

Приймаючи остаточні рішення через упровадження норм вторинного законодавства, Рада зберігає певний контроль з боку країн ЄС. Проте у більшості випадків вона може діяти лише на основі пропозицій Комісії, дедалі частіше консульту-ватися з Парламентом та Соціальним і Економічним комі-тетами. Відповідно до норм ЄЄА відкинути заперечення Парламенту Рада може лише при одностайному голосуванні (ст. 149 (ЄС)). Так само вона повинна реагувати і на про-позиції комісій. Після набуття чинності ДЄС вона разом з Парламентом бере участь у прийнятті деяких рішень.

Склад Ради не є постійним: кількість членів може змі-нюватися при обговоренні відповідної теми. Наприклад, при розгляді проблем сільського господарства у засіданнях за-звичай беруть участь міністри сільського господарства; якщо питання стосується загальноекономічної політики — можуть
бути присутніми міністри фінансів; коли на високому рівні обговорюються політичні проблеми, Рада може складатися з голів держав і урядів. Оскільки Рада приймає остаточну ухвалу щодо законо-давчих заходів, за винятком системи спільних рішень, най-важливіше значення надається способам голосування. Договір (змінена ст. 148 (ЄС)) передбачає, що голосування може вимагати простої більшості (що буває дуже рідко), кваліфі-кованої більшості або одностайності. Кваліфікована більшість становить 62 з 87 голосів: при цьому чотири великі країни мають по 10 голосів кожна, Іспанія — 8, Бельгія, Греція і Нідерланди — 5, Австрія, Швеція та Ірландія — 4, Фінляндія — З і Люксембург — 2. Таким чином, дві великі і до шести малих держав можуть зазнати поразки при голосуванні. Така система сприяє прийняттю швидких і ефективних рішень, що не-можливо за умови одностайного голосування.

29 березня 1994 р. Рада прийняла рішення стосовно застосування правил голосування, встановлених Договором про ЄС1. Рішення передбачає, що у випадках, коли меншість країн-членів, що становить в цілому 23—25 голосів, виступає проти будь-якого рішення, "Рада повинна зробити все мож-ливе, аби досягти рішення, за яке можуть проголосувати щонайменше 65 представників". При цьому зауважується, що така процедура діє "без [шкоди] для обов'язкових обмежень, встановлених Договором та вторинним законодавством". Якою б не була мотивація, вважається маловірогідним, щоб це рішення, відоме як "Компроміс Іоаніна", справлятиме нега-тивний уплив на прийняття рішень Співтовариства, подібний до наслідку Люксембурзької угоди 1966 р. Спочатку передбачалося, що найважливіші питання, ре-гульовані Договором, впроваджуватимуться тільки одностай-ним голосуванням (наприклад, ст. 100 (ЄС)), однак по закін-ченні перехідного періоду держави будуть зобов'язані голосу-вати кваліфікованою більшістю. Але після кризи в Раді 1962 р. на вимогу Франції були підписані Люксембурзькі угоди (1996 р.), згідно яких у разі загрози національним інтересам держава має наполягати на одностайному голосуванні.

Люксембурзькі угоди не мали сили закону, проте засто-совувалися у багатьох випадках, коли Рада домагалась одно-стайності там, де Договір цього не вимагав. Лише один раз у 1982 р. Рада проголосувала кваліфікованою більшістю проти: спроб уряду Великої Британії зловживати правом вето, нама-гаючись примусити Раду поступитися у питанні, що не було пов'язане з обговорюваним заходом. У 1985 р. Німеччина вдало використала право вето.

Можливо, найважливішим нововведенням ЄЄА було збільшення кількості питань, які слід приймати кваліфіко-ваною більшістю. Одностайного голосування потребують лише питання фінансів, вільного пересування громадян, прав та інтересів працюючих за наймом (ст. 100А(2) (ЄС)), а також професійної підготовки і стандартів (ст. 57(2) (ЄС)). Згідно ДЄС рамки голосування кваліфікованою більшістю поши-рились на деякі сфери (наприклад, ст. 1305 (ЄС) (навколишнє середовище), ст. 2(2) Протоколу (соціальна політика)). Однак найвразливішою проблемою залишаються питання, що потре-бують одностайного схвалення. Незважаючи на певні зрушен-ня, законодавче підґрунтя — Люксембурзький компроміС-залишається недоторканим і незмінним після прийняття ЄЄА.

Оскільки Рада не є постійним органом, її засідання тривають кілька днів протягом місяця, а члени мають вдома постійні обов'язки міністрів або державних службовців (дер-жавні службовці не мають права голосу), більшу частину її роботи перебрав на себе Комітет постійних представників (відомий як КОРЕПЕР від французької назви "1е Сотііе сіез гергезепіапіз регтапепіз"). КОРЕПЕР є постійно діючим орга-ном, що складається з представників країн-членів. Його основ-не завдання полягає в уважному вивченні пропозицій, які надходять від Комісії, до винесення остаточного рішення. У свою чергу, кілька робочих груп, що займаються конкретними галузями, допомагають КОРЕПЕРу. Такий передавальний процес (робоча група — КОРЕПЕР — Рада) дає можливість вирішувати непроблемні питання на відповідному рівні, зали-шаючи Раді більш складні та суперечливі рішення. Остаточне рішення, однак, завжди залишається за Радою.

Європейська Рада

У 1974 р. було погоджено, що керівники держав та уря-дів країн-учасниць разом з їхніми міністрами закордонних

справ регулярно проводитимуть конференції на найвищому рівні. З часом ці зустрічі отримали офіційний статус і стали відомі як "Європейська Рада" (не плутати з постійно діючою Радою, офіційна назва якої "Рада Європейських Співтова-риств")1. У 1986 р. за ст. 2 (ЄЄА) Європейська Рада отримала юридичне визнання2. "Європейська Рада об'єднує голів держав чи урядів країн-членів і голову Комісії Європейського Спів-товариства, їм надають допомогу міністри закордонних справ і