Статтею Д (ДЄС) визнається, що Європейська Рада повинна надавати Європейському Союзу необхідний імпульс для розвитку і окреслювати основні засади його політики. Ст. Д також підтверджує право участі у них голови Комісії й одного з комісарів. Головує на зустрічах представник країни ЄС, яка
очолює Співтовариство. На обговорення виносяться як проб-леми ЄС, так і питання, що знаходяться поза межами юрис-дикції Співтовариства (проте — в межах Союзу). При розгляді проблем Співтовариства цей орган може виступати як Рада Європейських Співтовариств: у законодавстві ЄС не існує
положень, які забороняли б главам держав та урядів представ-ляти свої країни на засіданнях Ради. Однак на практиці, навіть коли обговорюються проблеми Співтовариства, Євро-пейська Рада приймає тільки загальнополітичні рішення, які
згодом законодавче обґрунтовуються під час зустрічей Ради
на рівні міністрів.

Спільна політика у галузі оборони, безпеки і зовнішніх відносин.

Як вже зазначалося, на початку 50-х років мали місце спроби заохотити європейську інтеграцію у галузі оборони і зовнішньої політики, проте вони зазнали невдачі у 1954 р., коли Національні збори Франції відхилили Договір про Євро-пейську оборону. Тільки через 15 років була зроблена нова спроба, при підготовці якої свідомо уникали будь-якого еле-менту наддержавності, натомість увага концентрувалася на створенні міждержавної структури політичного співробітницт-ва, переважно у галузі міжнародної політики. Країни-члени погодились проводити регулярні консультації і обмінюватись інформацією, сподіваючись, що це сприятиме координації спільних зусиль у вирішенні міжнародних справ.

Характерною особливістю такого підходу на початковому етапі було те, що інститути Співтовариства майже повністю були усунені від участі у цій діяльності. Європейське спів-товариство і Європейське політичне співробітництво (ЄПС) були чітко відокремлені одне від одного: Комісія не допуска-лася на зустрічі ЄПС, що проходили у столицях держав, які керували ЄС, а не у Брюсселі. Це аргументувалось тим, що діяльність ЄПС знаходилася поза межами Договорів, отже поза юрисдикцією інститутів Співтовариства. Незабаром стало очевидним, що повністю зберегти такий статус неможливо, наприклад, коли йшлося про торгову політику або запровад-ження економічних санкцій проти третьої країни, тобто пи-тань, які регулюються ст. 110—116 (ЄС). Коли розпочалася війна за Фолклендські острови, Співтовариство "після диску-сій у контексті Європейського політичного співробітництва" схвалило санкції проти Аргентини, але "згідно відповідних положень Договорів про Співтовариства". Таким чином для одержання бажаного результату дві системи об'єднали зусилля.

З часом фактичний поділ між Співтовариством і ЄПС перестав бути чітким, а Розділ III Єдиного Європейського Акта, яким ЄПС отримало юридичне визнання, передбачав, що Комісія "бере активну участь у заходах, що проводяться в рамках політичного співробітництва", а Європарламент "спів-працює безпосередньо в ЄПС". У Розділі III (ЄЄА) також передбачено створення політичної і адміністративної струк-тури ЄПС.

Розділ III (ЄЄА) був скасований Маастрихтською уго-дою і замінений Розділом V (ДЄС), в якому закладались основи політики у галузі оборони, безпеки і закордонних справ (СПОБЗ), яку країни ЄС повинні підтримувати "активно і беззастережно у дусі лояльності і взаємної солідарності". СПОБЗ має здійснюватися шляхом систематичного співробіт-ництва і спільних дій. В основі першого — консультації, спільна позиція (корегована з політикою кожної з країн Спів-товариства) і узгоджені дії. Остання позиція уможливлю-ється, коли Рада приймає рішення (на основі директив Євро-пейської Ради), що питання є об'єктом спільних дій. Подібне рішення встановлює рамки, цілі і тривалість спільних акцій разом із засобами, процедурами і умовами їхнього впровад-ження. В межах СПОБЗ Рада завжди повинна діяти одностай-но, крім випадків, коли, схваливши спільну акцію, її члени вважають, що рішення з певних питань ухвалюються квалі-фікованою більшістю.

Проблеми безпеки не підпадають під положення щодо спільних дій. Вони містяться у ст. Л (ДЄС), яка передбачає формування спільної оборонної політики, що "з часом може привести до спільної оборони". Західноєвропейський союз (ЗЄС) проголошується складовою частиною Європейського Союзу, завданням якого є впровадження рішень останнього щодо проблем оборони. Оборонна політика ЄС повинна бути сумісною зі спільною політикою у галузі безпеки і оборони в рамках НАТО. Дозволяється двостороннє співробітництво двох і більше країн ЄС за умови, що воно відбувається у рамках ЗЄС та Атлантичного Союзу і не суперечить спільній оборонній політиці, зафіксованій у Маастрихтській угоді. Значною мірою зберігається інституційна структура, за-проваджена Єдиним Європейським Актом. Здійснення спіль-них заходів належить до компетенції країни, що головує (у разі необхідності при підтримці країн ЄС, одна з яких головувала, а друга — робитиме це згодом). Країни Співтовариства, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні "захищати позиції й інтереси Союзу, не зашкоджуючи своїм зобов'язан-ням відповідно до положень Хартії ООН". Дипломатичні та консульські місії країн ЄС та їхні представники у міжнародних організаціях повинні співпрацювати між собою для забезпе-чення спільної позиції та вживання спільних заходів.

Головуючий повинен консультуватися з Європарламентом з основних аспектів і альтернатив СПОБЗ і гарантувати, що позиція Парламенту враховуватиметься належним чином. Парламент може ставити запитання Раді і давати рекомендації щодо цього.

Європейська Рада здійснює загальний контроль за СПОБЗ. Вона визначає принципи й основні напрями. Рада Європей-ських Співтовариств приймає рішення щодо їхнього впровад-ження. Діяльність комісії скоординовано з діяльністю в рам-ках СПОБЗ. Адміністративні витрати на проведення СПОБЗ інститутами Співтовариства покладаються на бюджет Євро-пейських Співтовариств. Рада приймає рішення (одностай-но), що оперативні витрати здійснюються також з бюджету Європейських Співтовариств або з бюджету країн ЄС.

Найбільш вражаючою особливістю СПОБЗ є майже повністю відсутній федеративний аспект. Усі повноваження сконцентровані у Раді, яка не зобов'язана діяти за пропозицією Комісії: насправді ж