Естафету розвитку політико-правових учень, запо-чаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільнос-ті. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концеп-ції — поняття юридичної особи (правової особи, пер-сони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комп-лекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наго-лошував, що основою держави е прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.

Держава, на його думку, — узгоджене правове ут-ворення, здобуток народу.

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною 'й метою е охо-рона власності народу і окремо кожного громадяни-на. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднан-ня людей, а об'єднання, в основі якого — погодже-ність стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізові різні форми державно-го устрою і зазначав, що вони розрізняються залеж-но від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недоско-налі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська держав-ність, у якій функціонували магістрати, сенат і на-родні збори. Значну увагу мислитель приділяв осо-бам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доб-рочинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і спра-ведливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлен-ня, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, е виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писа-ними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливос-ті є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник но-вої стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він заува-жував, що рабство не поширюється на всю особис-тість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.

У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи май-нового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концеп-цію, в якій неминучий та божественний за характе-ром "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природ-ним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за заковом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного вико-нання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовід-носини людей повинні чітко базуватися на принципі:

"Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121—180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправ-ності всіх, та царство, в якому найвищим благом е свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який нака-зує, що робити,