актами національного законодавства, яке в свою чергу має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдружності, вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами - учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює господарську діяльність у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює господарську діяльність); законодавство про підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому.
Крім зазначених об'єктивних факторів, певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства. Висловлювані з цього приводу пропозиції зводяться в основному до трьох позицій: повного заперечення необхідності кодифікації господарського законодавства і прийняття нового Цивільного кодексу та Торгового кодексу як спеціального розділу цивільного
права; проведення системи заходів щодо розмежування предметів регулювання Цивільного, Господарського і Торгового кодексів, прийняття Цивільного та Господарського (Торгового) кодексів.
Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стримує законодавчий процес, впливає на його зміст.
На стані господарського законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом України "Про підприємства в Україні". До цього Закону, який є одним з базових нормативних актів господарського законодавства, з часу його прийняття, вже більше сорока разів вносилися зміни. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону України "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день - 16 грудня 1993 p., причому три з цих законів мали однакову назву: "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво". Всього ж до зазначеного Закону зміни і доповнення вносилися близько 50 разів.
У законотворчій діяльності слід також суворо додержуватися принципу правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.
Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання господарських відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами господарського управління та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотво-рення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.
Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання підприємницької (господарської) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулювання тих або інших суспільних відносин.
Принцип верховенства права та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як уже зазначалося, для впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було запроваджено державну реєстрацію Міністерством юстиції1 відомчих нормативних актів.
Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, які в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.
Практика державної реєстрації нормативних актів дає підстави позитивно оцінити заходи щодо недопущення до застосування відомчих нормативних актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки зору створення правової бази ринкової економіки, так і з огляду на правовиховне та профілактичне значення відомчого господарського законодавства.
Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися певні нормативні акти Національної комісії регулювання електроенергетики, деяких інших центральних органів виконавчої влади. Далеко не завжди здійснюється державна реєстрація нормативних актів, що їх видають обласні державні адміністрації. Ці та інші упущення в українському законотворенні має врахувати парламент України та інші суб'єкти нормотворчого процесу, якщо ми, як правова держава, хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання.
Список рекомендованої літератури
Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. - М., 1984.
Богатых Е. А. Гражданское и