Господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародними догові договором, застосовує норми права інших держав.

У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

2.1. Підвідомчість справ господарським судом. Підсудність справ

Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ відносних до їх компетенції.

Господарському процесуальному законодавстві сформульовані загальні правила підвідомчості суду позивних справ і окремі винятки з них. Згідно з ст. 12 ГРК господарським судом підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні, і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві крім:

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів.

Господарським судом підвідомчі справи про банкрутство, та справи за заявами органів. Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Підвідомчий господарським судом спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Відповідно до Закону України “Про господарські суди” та Господарського процесуального кодексу України господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між юридичними особами, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, також між державними та іншими органами. У разі, якщо до складу засновників підприємства входять як юридичні, так і фізичні особи, господарським судам підвідомчі лише ті спори, пов’язані з реорганізацією чи ліквідацією підприємства, відповідачами у яких є юридичні особи.

За змістом статей 1 і 21 ГПК справи у спорах за участю громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, підвідомчі господарським судам на загальних підставах, а профспілки можуть бути учасниками судового процесу лише за наявності у них статусу юридичної особи. В іншому разі справи у спорах за участю профспілок підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі господарському суду, за винятком спорів, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об’єднання позивачем кількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі господарському суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді, незалежно від статусу учасників спору.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин.

Наприклад, у квітні 2000р . фірма “Спілка” звернулася до суду з позовом до П. про усунення перешкод у користуванні майном та земельною ділянкою. Позивач зазначав, що за договором купівлі-продажу від 27 вересня 1998 р. він придбав у власність у СП “Маркетинг, техніка, комерція” майно: приміщення і технічне обладнання. Рішенням Потіївської сільської ради від 16 травня 1999 р. земельну ділянку, на якій розташовані адміністративно-технологічні будівлі та обладнання, було виділено фірму “Спілка”. 7 червня 1999 р. їй видано державний акт на право постійного користування землею площею 4.48 га. Посилаючись на те, що П. своїми фізичними діями перешкоджає законному користуванню майном, позивач просив зобов’язати його не чинити таких перешкод.

Радомишльський районний суд рішенням від 6 травня 2000 р. залишеним без зміни ухвалою колегії цивільних справ Житомирського обласного суду від 11 червня того ж року, зобов’язав П. не чинити перешкод фірмі “Спілка” в користуванні зазначеним майном, яке належить їй на праві власності.

Постановою президії обласного суду за протестом заступника прокурора області судові рішення скасовано, а провадження у справі закрито.

Виконуючи обов’язки Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постанови президії обласного суду із залишенням попередніх судових рішень без міни, мотивуючи це тим, що постанова не відповідає вимогам закону.

Скасовуючи судові рішення і закриваючи провадження у справі, президія обласного суду виходила з того, що спір із приводу користування зазначеним у позовній заяві майном виник між двома юридичними особами: фірмою “Спілка” і ТОВ “Добротвір”, директором якого є П., отже судом загальної юрисдикції непідвідомчий. Такий висновок є безпідставним, оскільки ні матеріали справи, ні додатковими доказами не підтверджується.

Як випливає з матеріалів справи і встановлено судом спірне майно було предметом договору купівлі продажу укладеного між дослідним господарством Агрофірма “Прогрес” і СП “Маркетинг, техніка, комерція” та договору купівлі-продажу, укладеного між зазначеним СП та фірмою “Спілка”.

За таких обставин районний суд і колегія обласного суду дійшли обгрунтованого висновку про те, що фірма “Спілка” згідно з договором є належним власником спірного майна, тому її вимоги щодо захисту права власності шляхом усунення перешкод у його здійсненні підлягають задоволенню та підставі ст.. ст.. 4, 48 Закону “Про власність” від 07.02.1991 р.

Будь-які дані про спорювання договорів купівлі-продажу спірного майна сторонами чи ТОВ “Добротвір”, яке не було стороною в зазначених договорах, відсутні.