Загурський О.Б. вважає, що адвокат повинен в розумних межах відобразити свідчення про обставини, що сприяли вчиненню злочину [загур, с.77].

Як стверджує Фіолевський Д.П. найбільш яскраво обличчя адвоката проявляється в його захисній промові. Основний її зміст складає розгляд всіх доказів, представлених як на підтвердження обвинувачення, так і на захист підсудного. Поряд з цим адвокати, виступаючи по кримінальних справах, не обмежуються захистом прав і законних інтересів підсудних. Вони порушують актуальні питання, що хвилюють суспільство [фіол, 1981, с.86].

7) Міркування про міру покарання і цивільний позов. Ця частина промови захисника є надзвичайно важливою і зміст її полягає у висвітлені “так званого "прохального пункту", суть якого зводиться до пропозиції відносно міри покарання. Допускаються наступні формулювання такого прохання:

- виправдати підсудного;

- визначити умовну міру покарання;

- міру покарання, не обов'язково з позбавленням волі;

-мінімальну міру покарання;

-більш м'яку міру покарання, ніж просить державний обвинувач” [Загурс, с.77-78].

На думку Загурського О.Б., захисник може вказати, який вид покарання він вважає можливим застосувати, але йти далі і вимагати ще більшої конкретизації, ще більшого уточнення міри покарання, немає ніякої потреби. Така конкретизація може поставити захисника в хибне становище, коли, наприклад, суд визначив підсудному покарання нижче того, про яке він просив [заг, с.78].

Не рекомендується вказувати конкретну міру покарання. Найчастіше ж у залі судового засідання звучать ось такі фрази: "Прошу визначити мінімальну міру пока-рання, вказану у статті... Кримінального кодексу України"; "прошу призначити покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин"; "прошу призначи-ти м'якішу міру покарання, ніж просив товариш прокурор" тощо [молд, чик, с.356-357].

Що ж до концепції альтернативного захисту, то серед вчених-процесуалістів та адвокатів-практиків немає єдиної думки. Зокрема, Строгович М.С. вважає, що сама концепція альтернативного захисту є недопустимою, та як вона призводить до того, що захисник, представляючи суду на вибір два (а інколи і більше) можливих рішень, переважно залишає без переконливості кожне з них. Особливо яскраво це проявляється в тих випадках, коли захисник в захисній промові висловлюється на користь виправдання підсудного і тут же супроводжує свій висновок зауваженням, що у випадку, якщо суд з цим не погодиться і визнає підсудного винуватим. Необхідно застосувати пом’якшене покарання. Те, що в даному випадку прохання застосувати пом’якшене покарання буде досить непереконливим, безсумнівно, а разом з тим і альтернатива—пом’якшення покарання—також навряд чи може розраховувати на успіх. На нашу думку, альтернативний захист позбавлений тих характеристик, які обов’язкові для захисту: принциповості, рішучості, наполегливості, сміливості [строгов, с.58-59].

Проте, є і нші точки зору. Зокрема, А.Д. Бойков вважає, що “розумна альтернатива допустима. Вона дає можливість проаналізувати матеріали справи з кількох позицій, зробити захист всеохоплюючим, а допомогу підсудному і суду найбільш повною” [бойков, с.71].

На практиці окремі захисники допускають разючі пору-шення в обранні тактики при невизнанні підзахисним своєї вини. Зокрема, можна почути у промові захисника: «Мій підзахисний не визнає своєї вини. У зв'язку з цим я зв'яза-ний з позицією підзахисного, тому прошу винести виправ-дальний вирок. Якщо ж суд із моїми доводами не погодиться, прошу врахувати всі пом'якшуючі винність обставини й обрати покарання, не пов'язане з позбавленням волі». Така тактика є неприпустимою. По-перше, захисник, на-гадуючи суду, що він пов'язаний з позицією підзахисного, тим самим нібито визнає й переконує суд, що всі доводи, які він наводив для обґрунтування невинуватості підзахис-ного, є надуманими, вигаданими й підстав зважати на них нема. По-друге, захисник, займаючи альтернативну пози-цію, грубо порушує свої професійні обов'язки, морально-етичні приписи поведінки. Такий захисник не захищає, а посилює функцію обвинувачення [гловац, с.161].

Конин В.В.також вважає, що найбільш поширеною помилкою в діяльності захисника можна вважати двозначність його позиції. В ході всього судового слідства захисник відстоює невинуватість свого підзахисного в пред’явленому обвинуваченні, в своїй промові в дебатах ще раз дає оцінку отриманим в ході попереднього і судового слідства доказам, ще раз доказує невинуватість свого підзахисного, але закінчуючи свою промову зверненням до суду з проханням при винесенні вироку і призначенні покарання врахувати обставини, які пом’якшують вину підсудного, оскільки останнім проханням захисник руйнує свою позицію, заняту попередньо і узгоджену з підзахисним. В подібній ситуації звернення захисника з пом’якшуючими обставинами і пропозиція про перекваліфікацію набувають не захисного, а обвинувального характеру: підсудний свою вину не визнає, захисник же навпаки визнає її; підзахисний просить винести виправдувальний вирок, а адвокат—обвинувальний [конин, автор, с.20].

Захисник не має ні морального, ні професійного права допускати у своєму захисті подібну тезу: або прошу помилувати, або покарати не дуже суворо. Це буде визначенням неспроможності захисту перед обвинуваченням [Загур, с.78] .

Кінцевий висновок, до якого адвокат приходить в результаті участі в судовому слідстві і який він формулює і представляє суду в захисній промові, може бути тільки досить визначеним і однозначним, без будь-яких варіантів і альтернатив: виправдати підсудного чи змінити формулювання обвинувачення і кваліфікацію діяння на більш легшу, застосувати пом’якшене покарання чи взагалі його не застосовувати [строгов, с.58].

І.Гловацький теж дотримується думки, що