Діюче законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлене необхідніс-тю у задоволенні звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби з матеріалів великої вартості. Безумовно, з підвищенням матеріального добробуту народу склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивіль-но-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод необхідно додержуватись крім норм цивільного зако-нодавства про правила укладення угод також спеціальних ви-мог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.23 Кодексу про шлюб і сім'ю при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за зго-дою другого (тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте, при укладенні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з по-дружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укла-дено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (ст.56, 57 ЦК). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне за-конодавство не визначає правових наслідків при фактичній відсут-ності на їх укладення взаємної згоди подружжя. Тому при вирі-шенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст.145 ЦК, якою визначені умови витребування майна власником (в даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовіс-ного) набувача.

Подружжю надається також право вступати між собою в усі договірні майнові відносини, які не суперечать закону (ст.27 Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР). Переважно це угоди даруван-ня, поділу спільного майна, передачі особистого майна у спільну власність. Якщо угода одного з подружжя спрямована на обме-ження майнових прав другого або дітей, вона повинна визнава-тися недійсною. Укладені між подружжям угоди повинні відпо-відати не лише правилам сімейного, а й цивільного законодав-ства стосовно порядку і форми укладення майнових угод.

Кодекс про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнено ст.27', за якою подружжю було надано право при вступі в шлюб за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань жит-тя сім'ї (шлюбний контракт), в якому передбачити майнові пра-ва і обов'язки подружжя. Однак умови такого контракту не по-винні погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зок-рема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ відміняє ре-жим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можли-вий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусо-вому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дру-жини-боржника) .

При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнають-ся рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з по-дружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст.28 Кодексу про шлюб і сім'ю). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільно-му майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаю-чи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні по-винен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або непов-нолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною зго-дою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст.29 Кодексу про шлюб і сім'ю. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це мож-ливо без шкоди для його господарського призначення; про роз-поділ речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присуджен-ня майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьо-му враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з по-дружжя, що заслуговують на увагу. Існує також ряд особливос-тей поділу того чи іншого майна (жилих будинків, кооператив-них квартир, паєнагромаджень, вкладів тощо).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них