Право розпоряджання тісно пов'язане з особою вла-сника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей влас-ника як самостійне, незалежне від права власності особ-ливе право. Власник або безпосередньо приймає рішен-ня про розпоряджання своїм майном, або опосередкова-но — через представників.

Принагідно підкреслимо, що закон про власність ро-бить спробу надати правомочності розпоряджання само-стійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття "право повного господарського відан-ня", яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, під-приємство розпоряджається зазначеним майном, вчиня-ючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного гос-подарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими ак-тами України (от. 37 Закону України "Про власність").

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємст-вам. Таке явище треба вважати неприродним, виклика-ним кон'юнктурними чи якимись іншими незрозуміли-ми міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну "повне господарське відання", який уперше був запроваджений Законом про власність в СРСР від 6 березня 1990 р., замінили його на "право господарського відання" (ст. 294, 295). При цьому йдеть-ся про незастосування до права господарського відання правил про право власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за правом госпо-дарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду, віддавати під заставу. Держава, як власник, "здійснює контроль за використанням за призначенням і збереженням належного підприємству майна, має пра-во на одержання частини прибутку від використання майном, що перебуває в господарському віданні підпри-ємства".

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише вла-сникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручан-ня, аж до застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої, права, власник зобов'язаний не шкодити навколи-шньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і дер-жави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання належ-ного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гаран-тії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або влас-ника може бути зобов'язано допустити обмежене корис-тування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по во-лодінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності — це юридично забезпечена можливість власника володіти, користува-тися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправ-них втручань до свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб'єктивне право влас-ності є абсолютним правом. Власникові, як уповноваже-ній особі, протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задо-вольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власті як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван-ням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння ним матом, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п, 1 ст. З Закону України "Про власність"). До суб'єктів права власності віднесено також органи місцевого само-врядування щодо комунальної власності (ст. 41 Консти-туції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом рефе-рендуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися при-родними об'єктами для задоволення власних потреб. Він зобов'язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх від-новленню як першооснови свого життя і життя суспільс-тва (ст. 10 Закону України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавс-тво зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо іншого не передбачено законо-давчими актами України.