Поняття і предмет галузі конституційного права

Про конституційне право як галузь можна говорити тільки стосов-но кожної окремої країни. Конституційне (державне) право конкретної країни — це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи.

У різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання може помітно різнитися. Відмінним є і конкретний зміст його, що зумовлено на-явністю або відсутністю тих чи інших інститутів та їхніми особливостями. Проте все це не суперечить наведеному вище узагальненому визначенню га-лузі конституційного права, яке дає уявлення про структуру цієї галузі і пев-ною мірою позначає її інститути. Наведене визначення конституційного пра-ва має і свої вади: воно не розкриває особливості права як регулятора суспільних відносин, не вказує на предмет галузевого регулювання.

В юридичній науці визнане розмежування галузей за колом суспільних відносин, що ними врегульовані. У навчальній літературі прий-нятим є загальне визначення предмета галузі конституційного права як суспільних відносин, що виникають на основі здійснення державної влади, а найчастіше — у процесі її здійснення. Проте таке визначення не дає чітко-го уявлення про обсяг конституційно-правового регулювання і не відмежо-вує конституційно-правові відносини від інших правовідносин публічного характеру: адміністративних, фінансових, кримінальних, процесуальних.

Конституційне право регулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому кон-ституційне право об'єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відно-син безпосередньо політичного характеру. Для з'ясування суті консти-туційно-правового регулювання велике значення має категорія політики як специфічної сфери функціонування і самого існування публічної, дер-жавної влади у суспільстві. Політика як головний зміст діяльності державного механізму насамперед має бути віднесена до вищих органів держави. Саме вони здійснюють владні функції політичного характеру.

Однак не всі відносини безпосередньо політичного характеру є предметом конституційного права. Суб'єктами частини з них є політичні партії та інші елементи політичної системи. Зокрема, внутрішньопартійні відносини та ті, що виникають між партіями у зв'язку або у процесі ор-ганізації та діяльності органів державної влади, далеко не завжди підля-гають конституційно-правовому регулюванню.

До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв'язків «держава — особа» і «особа — держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Безпо-середньо політичний характер названих суспільних відносин, своєрідне ко-ло учасників та специфіка об'єктів дають підстави говорити про їхні особ-ливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб'єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами вла-дарювання. Таке визначення предмета конституційного права відмежовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністра-тивного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосередньо політичного характеру.

До предмета конституційного права належить і частина суспільних відносин, які слід визначити як соціально-політичні відносини владарю-вання. Вони виникають у структурі зв'язків «суспільство — держава — особа» і відображають загальну природу політики, лінії її взаємозв'язків з економічною організацією суспільства і звичайно не регулюються консти-туційним правом. Сказане передусім характерне для країн з так званими старими конституціями, тобто прийнятими у XVIII—XIX ст.ст. Проте і в країнах, де конституції були прийняті після другої світової війни, також здебільшого не пішли далі встановлення загальних положень соціально-політичного характеру і широко не регулюють відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.

Усе ж певна частина соціально-політичних відносин владарювання включена до предмета конституційного права. Їх можна водночас визначити і як державно-політичні відносини владарювання, оскільки вони є передумо-вою державного владарювання. Вказані відносини забезпечують внутрішню єдність усіх відносин, що регулюються конституційним правом.

Таким чином, конституційне право можна визначити як су-купність юридичних норм, що регулюють державно-політичні відносини владарювання. Самі ж ці відносини слід поділити на три групи:

1. Відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.

2. Відносини, що виникають у процесі встановлення і функціону-вання публічних, державних інститутів і відображають територіальну ор-ганізацію держави. Це відносини з приводу організації та діяльності дер-жавного механізму, насамперед його найважливіших ланок, а також відносини, пов'язані з політико-територіальним й адміністративно-тери-торіальним устроєм держави. Вони відіграють суттєву роль у загальному обсязі конституційно-правового регулювання, а їх регламентація створює передумови для процесу державного владарювання.

3. Відносини, що характеризують основи взаємозв'язків держави та особи. Особі належить винятково важливе місце серед суб'єктів політич-них відносин і, зокрема, державно-політичних відносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю політичну і державну діяльність у суспільстві. Передусім це виявляється в юридичних конструкціях грома-дянства і основних прав та свобод особи. Зазначені права і свободи нерідко мають самостійне значення, і їх не можна зводити до наслідків діяльності державної влади. Проте вони нормативно закріплюються в процесі її здійснення. Слід також підкреслити, що зовні відповідні кон-ституційно-правові норми відносин державного владарювання не регулю-ють. Однак регламентуючи права і свободи, ці норми тим самим встанов-люють межі державно-владної діяльності.

Хоча державно-політичні відносини владарювання і становлять предмет конституційного права, проте у своїй сукупності вони не є вихідними для всіх інших суспільних відносин. Це не заперечує цент-ральне місце конституційного права у правових системах зарубіжних країн. Підтвердженням цьому є особливий юридичний характер консти-туції як основного закону. Конституційне право в цілому не є системо-утворювальним фактором у правовій системі, але