На основі норм конституційного права легітимується державний механізм та його головні ланки, створюються юридичні підстави для їх функціонування. Тим самим конституційне право набуває своєрідного ус-тановчого значення. В теорії і практиці конституціоналізму визначається ряд загальних принципів (наприклад, правової держави) і декларується універсальний характер їх для всієї правової системи.

Центральне місце конституційного права у правових системах зу-мовлене і його особливо тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. У різних країнах зв'язок між конституційним і міжна-родним правом має різний зміст і характер. Звичайно в нормах консти-туційного права в тій чи іншій формі знаходять своє відображення прин-ципи суверенітету, положення про державну територію, громадянство, права і свободи тощо. Усі ці принципи і положення мають не тільки кон-ституційно-правове, а й міжнародно-правове значення. Конституційне право кожної країни закріплює основи організації і функціонування ме-ханізму здійснення зовнішньої політики, визначає форми реалізації відповідної державної функції. Іноді в його нормах декларуються прин-ципи зовнішньої політики.

У конституційному праві визначається взаємодія систем національно-го і міжнародного права. Його положення розкривають порядок ратифікації і денонсації міжнародних договорів, механізми імплементації норм міжна-родного права тощо. Основні закони цілого ряду держав містять статті про примат міжнародного права і про вирішення колізій, що виникають між ним і національним правом. Усе це також дає змогу говорити про особливу роль конституційного права в національних правових системах.

Характеристика конституційного права набуває завершеності при розгляді питань історії розвитку відповідних засобів регулювання. Ці засо-би виникають практично з утворенням самої держави, хоч у різні історичні часи суттєво різняться за формою і змістом. Початковий розвиток правово-го регулювання владарювання в різних країнах був неоднаковим і зумовлю-вався не тільки соціальне визначеним характером самої влади, а й конкрет-но-історичними політичними режимами, за яких ця влада здійснювалась.

Засоби первісного регулювання владної діяльності не могли стано-вити і не становили окремої галузі. Однак у цілому вони збігалися у Ста-родавньому Римі із значною частиною публічного права. У період рим-ської республіки вперше з'явився і сам термін «конституція», яким пізніше, за часів імперії, позначалися різного роду акти правителя.

За феодалізму правове регулювання владарювання протягом певно-го періоду майже повністю здійснювалося на основі звичаїв. У поодино-ких писаних актах, що тоді приймалися, найчастіше від імені монархів проголошувалися права і привілеї «народу». Іноді укладались угоди між феодальними володарями з приводу об'єднання в єдину державу. З часом писані акти почали відігравати все помітнішу роль у правовому регулю-ванні організації і діяльності державної влади.

Специфічний характер правового регулювання владарювання за феодальних часів виявлявся і в тому, що писані засоби такого регулювання зовні мали характер своєрідних договорів між різними верствами і групами феодалів. Подібні договірні стосунки в дещо зміненій формі за-лишалися і в наступний період розвитку феодального суспільства — період станово-представницької монархії. Боротьба станів з королівською владою призвела до формування більш загальних і сталих правових за-собів організації державної влади — так званих хартій. Це були догово-ри, які визначали не тільки організацію влади, а й її статус. Найбільш відомими з таких хартій були англійська Велика хартія вільностей 1215 p. і угорська Золота булла 1222 р. За своїм характером вони не були закона-ми, що як форма права склалися пізніше.

З часом в Англії договірна форма регламентування організації й діяльності державної влади трансформувалась у своєрідні компроміси між королем і парламентом, відмінні від актів, прийнятих на основі зви-чайної законодавчої процедури. Прикладами подібних компромісів є Пе-тиція про права 1628 p., Білль про права 1689 р. та Акт про престоло-наслідування 1701 р., формально чинні й сьогодні. Разом з Великою хартією вільностей та деякими іншими так званими історичними доку-ментами вони складають своєрідну «біблію британської конституції».

Ідеї конституціоналізму, тобто обмеженого основним законом дер-жавного правління, поступово набували все більшої ваги і остаточно сформувались у XVIII ст. Саме відтоді знову став використовуватись і на-був свого сучасного значення термін «конституція». З прийняттям пер-ших конституцій — юридичних актів вищої сили — власне і починається формування відповідних галузей права як цілісних і достатньо широких за обсягом регулювання систем юридичних норм.

Існує дві назви галузі — конституційне право і державне право. Істо-рично відмінність між цими термінами зумовлена різними підходами у політико-правовій теорії XVII—XIX ст.ст. У першому випадку вихідними визначались ідеї демократії, законності й конституціоналізму (Великобри-танія, Франція, США), у другому — абсолютизувалася роль держави (Німеччина). Сьогодні такі відмінності мають відносне значення. Проте термін «конституційне право» більш поширений. До того ж він є точ-нішим, адже саме конституція є головним джерелом, ядром галузі. Власне з конституції починалася сучасна історія правового регулювання державно-політичних відносин владарювання. І саме термін «конституційне право» відмежовує у масовій правосвідомості відповідну галузь від інших.