Система галузі конституційного права

Система галузі конституційного права відбиває внутрішню структу-ру його предмета. При розгляді цього питання передусім виникає пробле-ма співвідношення системи конституції як головного джерела з системою самої галузі. Для визначення останньої треба проаналізувати всю су-купність конституційно-правових норм незалежно від форми їх закріплен-ня. Система ж конституції відображає існування лише частини цих норм, що містяться тільки в основному законі. Разом з тим при визначенні сис-теми галузі слід передусім враховувати конституцію — своєрідний стри-жень системи. І хоча встановлена у формі конституції систематизація пра-вових норм може бути не повністю тотожна системі галузі, вони органічно взаємопов'язані.

Важливим елементом структури конституційного права є його інсти-тути. Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов'язаних відносин. Останні (і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу. Голов-ним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.

З позицій системного підходу можна виділити три різновиди кон-ституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно вхо-дять до складу загальних; в) початкові, які, як правило, включають кілька правових норм. Усі вони різняться ступенем узагальнення. Влас-не це три рівні систематизації конституційно-правових норм.

Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед нале-жить інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними застережен-нями) самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі консти-туційного права конкретної країни. Значення загального інституту начал організації і діяльності державного механізму не можна недооцінювати, оскільки основна частина всього обсягу конституційно-правового регулю-вання має своїм призначенням регламентацію відповідних питань.

До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-тери-торіальний устрій і власне державна територія. І хоча конституції нерідко не містять спеціальних розділів, присвячених тому чи іншому із зазначених інститутів, останні завжди існують як реальність на основі відповідного нормативного регулювання.

Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі го-ловні інститути, як громадянство та основні права і свободи особи.

Наведена класифікація конституційно-правових інститутів має уза-гальнюючий характер і не є вичерпною щодо кожної конкретної країни. Роль і значення того чи іншого головного інституту в структурі загальних інститутів і галузі в цілому визначаються особливостями теорії і практи-ки окремих країн. При цьому головні інститути відрізняються від загаль-них більшою рухомістю та індивідуалізованістю.

Зміст конституційно-правових інститутів не слід пов'язувати з пев-ною структурною частиною конституції. Норми, що входять до складу то-го чи іншого інституту, можуть розміщуватися в різних розділах і главах конституції, а також у різних законах та інших джерелах, незалежно від найменування тієї чи іншої глави або закону. Однак у сукупності вони ста-новлять змістовну єдність, що забезпечується єдністю відповідної групи суспільних відносин. Роль кожного конкретного конституційно-правового інституту в загальному процесі нормативного регулювання визначається не кількістю об'єднаних у ньому норм, а соціальною значущістю, характером регламентованих суспільних відносин, місцем серед інших інститутів.

Суттєвим елементом системи конституційного права є його норми. Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників дер-жавно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоно-ване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов — примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе-редковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.

Звичайно механізм узгодження цих воль має складний характер. Разом з тим конституційно-правові норми можуть безпосередньо відобра-жати суспільну волю. Це, зокрема, має місце тоді, коли на референдумі вирішується доля конституції або законодавчого акта. Проте і в цих ви-падках суспільна воля звичайно формується під активним впливом тих політичних сил, які контролюють механізм здійснення державної влади.

Кожна конституційно-правова норма діє в системі інших норм га-лузі. Тільки в такій взаємодії всі вони виявляють свою справжню приро-ду і зміст. Конституційно-правові норми містяться в різних джерелах, го-ловним з яких є конституція. Норми самих конституцій нерідко відрізня-ються своєю узагальненістю, відсутністю деталізації. Більше того, у ба-гатьох країнах конституційне регулювання частково здійснюється і за до-помогою найбільш узагальнених норм — так званих норм-принципів, які звичайно фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи іншій країні політико-правової теорії. Наприклад, у ст. І Конституції Іспанії проголошено: «Іспанія — соціальна, правова і демократична держава, ви-щими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм». Нерідко норми-принципи визначають форму держави. «Політичний режим Греції — режим парламентарної республіки», — за-значається в ст. І Конституції Греції.

Наявність норм-принципів характеризує передусім конституції і конституційне право в цілому, хоча подібні норми можна знайти і в дже-релах, віднесених до інших галузей права. Окремі з конституційно-пра-вових норм-принципів мають значення для всієї правової системи.

Конституційно-правові норми різняться внутрішньою структурою. Вони нерідко не мають чітко виражених типових елементів такої струк-тури. У багатьох конституційно-правових нормах відсутня гіпотеза. У більшості з них немає і санкції.

За функціональною направленістю конституційно-правові норми можна класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Переваж-на їх більшість належить до установчих і регулятивних.

Установчі норми за своєю суттю не є конкретними правилами по-ведінки і тому не завжди індивідуалізовані. Вони звичайно фіксують са-мих суб'єктів конституційного права, насамперед вищі органи держави. Прикладом може служити положення ст. 55 Конституції Італії: «Парла-мент складається з палати депутатів і сенату Республіки».