регулювання. Дія їх поширюється на законодавчу і виконавчу владу. У Великобританії до зви-чаєво-правових належать норми, що визначають зміст королівської преро-гативи — сукупності правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які фор-мулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламент-ського верховенства та деякі інші.
Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів кон-ституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх ро-боті політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є не-формалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні орга-ни, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридичне обов'язкови-ми, хоч і виконують встановлені в них вимоги.
Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційно-го права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з од-ного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого — вико-ристовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин влада-рювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, во-ни мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це ви-магає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Зага-лом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридич-ної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій.
Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод. Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу ви-користовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.
Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ла-ду. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на по-саду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парла-менту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бу-ти членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за пора-дою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.
Аналізуючи природу норм конституційних угод, треба мати на увазі те, що вони також не е юридичне обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нор-мотворення у праві і в сфері конституційних угод має різне призначення. Норми, що становлять зміст конституційних угод, — суто політичні. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскільки охоплює розмаїття пра-вил поведінки, що регулюють відносини в межах усієї політичної системи та окремих її елементів. Та оскільки далеко не всі політичні норми безпосеред-ньо стосуються здійснення державної влади, норми конституційних угод тре-ба віднести до державно-політичних норм. Проте існують і інші неюридичні норми, пов'язані з організацією і функціонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо політичного характеру (наприклад, деякі норми, що регулюють відносини у сфері державного управління). На відміну від них норми конституційних угод слід визначити як державно-політичні норми конституційного значення.
Виникають питання щодо нормативних характеристик самого консти-туційного права. Конституційне право — галузь, тісно пов'язана з кате-горією політики. І справа не тільки в тому, що предметом цієї галузі є відно-сини безпосередньо політичного характеру. Конституційне право практично всіх країн містить окремі положення, що являють собою своєрідний неюридичний елемент. Він не характерний для інших галузей права і об'єктивно має політичний зміст. У конституціях (основних законах) він присутній у ви-гляді окремих положень преамбул та основного тексту, де містяться загаль-нополітичні декларації, принципи, цілі тощо. Юридична значущість цих по-ложень звичайно заперечується.
Відповідним елементом у більшості англомовних країн виступають конституційні угоди. Їхня реальна роль у процесі конституційного регу-лювання більш значуща у порівнянні з вищевказаними положеннями ос-новних законів. Зокрема, у Великобританії, якщо не враховувати норми конституційних угод, практично неможливо визначити риси її реальної конституційної системи. Таке значення цих норм не тільки зумовлює ха-рактеристику неписаної, несистематизованої конституції як політико-правового феномена, а може сприйматись як передумова застосування широких підходів до вивчення конституційного права.