Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у першій по-ловині 90-х років XX ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У переважній більшості конституцій визначене коло головних об'єктів дер-жавної власності та викладені основи режиму їх використання і декларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У деяких з цих конституцій регламентації засад економічної організації суспільства присвя-чено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі Конституції Литви є глава «Народне господарство і праця», а в Конституції Македонії — глава «Основи економічних відносин». Конституція Словаччини містить главу під назвою «Економіка Словацької Республіки», а Конституція Узбекистану — главу «Економічні засади суспільства». Красномовними є також назви окре-мих статей Конституції Молдови: «Основні принципи власності», «Еко-номіка», «Зовнішньоекономічна діяльність» тощо.

Важливою складовою конституційної регламентації засад економічної організації суспільства слід вважати положення основних законів про соціально-економічні права. На думку деяких зарубіжних державознавців, значення відповідних положень не обмежується завданнями такої регламен-тації, і соціально-економічні права є частиною так званого каталогу прав і свобод особи.

Разом з тим багато теоретиків-конституціоналістів не відносить ці пра-ва до загального каталогу прав і свобод. Виходячи з того, що реалізація соціально-економічних прав обмежена навіть у найбільш розвинутих країнах умовами суспільного життя, вони звичайно розглядаються як декларовані державою соціальні сподівання. Відповідні положення конституцій характе-ризуються як програмні. З іншого боку, підкреслюється, що на основі цих положень не виникають суб'єктивні права, які можуть бути захищені в суді. А саме останнє визначає природу реальних прав і свобод особи. На думку ба-гатьох юристів, відсутність можливостей судового захисту спрощує ситуацію і дає змогу без особливих застережень декларувати широке коло відповідних сподівань, що й спостерігається в текстах деяких основних законів.

Незважаючи на викладене, закріплення положень про соціально-економічні права е однією з особливостей новітніх конституцій. Най-повніше вони викладені в основних законах Греції, Іспанії, Італії, Порту-галії, в конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Одним з визнаних соціально-економічних прав є право на працю. В деяких конституціях йдеться не лише про право на працю, а й декла-рується обов'язок держави заохочувати створення умов, які б зробили це право реальним. За працюючими визнається право на винагороду, що відповідає виконаній роботі і витраченим зусиллям, право на оплачувану відпустку, встановлюється вимога юридичної регламентації максимальної тривалості робочого дня тощо. Іноді для позначення згаданих положень застосовується термін «свобода праці».

До деяких новітніх конституцій включені положення про соціальний захист дітей, молоді, старих та інших категорій населення. Більшість новітніх конституцій містить положення про захист навколишнього сере-довища і про право користуватися ним. Конституційними новаціями ос-танніх десятиліть е положення про так звані соціально-культурні права. Йдеться не тільки про право на освіту, а і про свободу творчості й науко-вих досліджень, свободу викладання у навчальних закладах, право на за-няття фізичною культурою і спортом, на користування досягненнями культури тощо. Конституційне закріплення відповідних положень нерідко супроводжується визнанням необхідності державних заходів що-до їх реалізації.

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах ряду країн принцип соціальної держави. Уперше він був декларований в Основному законі ФРН: «Федера-тивна Республіка Німеччини є демократичною і соціальною федеративною державою» (ст. 20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях деяких інших держав, включаючи держави Центральної і Східної Європи та ті, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Ідея соціальної держави, попри її абстрактність, по-різному тлума-читься в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділе-но в німецькій юридичній літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагаль-неним поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня економічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам на-селення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави відоб-ражає посилення ролі держави в регулюванні різного роду соціально-еко-номічних процесів. Водночас вказують на визнання суспільством відповідальності перед його членами.

Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регла-ментація окремих сторін суспільного життя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко — свободи совісті). На-приклад, у ст. 16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідеології, релігії або віросповідання.

За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокрем-лені від держави і користуються її підтримкою, зокрема, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст. 29).

У прийнятих в XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембургу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково при-хильною до всіх конфесій.

Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях церковного і світського виховання й освіти. «Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язковим», — зафіксовано в ст. 7 Основ-ного закону ФРН. Але водночас застережено, що держава має право нагля-ду за таким навчанням, і жоден викладач не може бути примушений про-вадити його. У § 2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які сповіду-ють євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані виховувати в ЇЇ дусі дітей. У Конституції Туреччини застережено, що «виховання і навчання релігії та