У конституціях окремих держав та чи інша конфесія проголошена державною або національною. «Євангелічна лютеранська церква є національною церквою» (§ 4 Конституції Данії). Статус євангелічної лю-теранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно з положеннями британської конституції, мо-нарх є главою англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість використання їх у політичних цілях зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Болгарія є східно-православне віросповідання».

Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ «Відносини між державою і церквою», де, зокрема, запи-сано, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової» (ст. 3), визначено засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначено статус гори Афон — місцевості, де роз-ташовані монастирі, що належать до різних православних автокефальних церков. Як зазначено в ст. 105, частина Афонського півострова наділена «давнім привілейованим статусом самоврядної частини Грецької держави». В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Константинопольському) патріарху. Всі особи, що ведуть там чернече жит-тя, автоматично стають громадянами Греції. На цій території, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний ре-жим Святої гори визначається так званою конституційною хартією, яка за-тверджується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для так званих мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політич-ному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється звичайно шляхом кон-ституційного проголошення ісламу державною релігією. Іноді в консти-туціях зроблено застереження про неприпустимість перегляду їхніх поло-жень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що його сповідує майже все населення. Водночас у конституціях ідеться про відданість іслам-ським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як «релігія президента». Як правило, визнання ісламу державною релігією сполучається із світськими ідеологічними установками, яких дотриму-ються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Афганістан, Іран). Тут іслам покладений в ос-нову офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільному житті.

Усе вищевикладене не суперечить висновку про те, що конституції є насамперед основними законами держави, а не суспільства, хоча вони певною мірою і звичайно в самому загальному вигляді регламентують суспільне життя.