Суверенітет як категорія конституційної теорії і практики
Конституціоналізм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституційній теорії, в суспільно-політичному русі за її реалізацію і в конституційній практиці. Особливий інтерес викликає зміст консти-туційних принципів (принципів кон-ституції), що становлять основу теорії і практики.
Конституційні принципи — це категорія політичної і правової свідо-мості. Вони не мають самостійного ре-гулюючого значення. Відбиваючись у змісті норм основних законів, консти-туційні принципи набувають характе-ру принципів конституції. Останні є формою нормативного закріплення конституційних принципів. Принци-пи конституції нерідко прямо вклю-чені до змісту основних законів, зафіксовані у вигляді так званих норм-принципів. Принципи консти-туції об'єктивують відповідну теорію, матеріалізують у правовій формі кон-ституційні принципи і тому звичайно однойменні з ними. Разом з тим кон-ституційні принципи є більш абст-рактними. Закріплюючи найбільш визнані в суспільстві політико-правові ідеї, вони виходять у своєму значенні за межі предмета конституційно-пра-вового регулювання і нерідко мають відношення до характеристики право-вої системи в цілому.
Зміст і формулювання принципів конкретизуються відповідно до державно-правового розвитку окре-мих країн, що пояснюється історичними і національними особливостями такого розвитку. Самі ж принципи тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Водночас вони різняться не тільки за змістом, а й за пред-метним спрямуванням. Наприклад, принцип поділу влад передусім відне-сений до механізму здійснення державної влади, принцип федералізму — до її політико-територіальної організації.
Одним з найбільш загальних конституційних принципів (прин-ципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить да-лекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.
З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення най-важливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суве-ренітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер-жави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.
Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію держав-ної влади. За Ж. Боденом, суверенітет — це постійна й абсолютна, найви-ща і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як всередині країни, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха. Такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політич-ними реаліями періоду утворення централізованих абсолютистських дер-жав. У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи при-родного права, найбільш відомий з яких — Гуго Гроцій — розмежував по-няття суверенітету і його носія. Г. Гроцій розглядав суверенітет не як саму державну владу, а як її особливу властивість.
Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суве-ренітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історич-ного періоду. У другій половиш XVIII ст. за роки, що передували фран-цузькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обгрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державних органів, Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного су-веренітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе виражен-ня загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.
Ідеї Ж. Ж. Руссо щодо несумісності принципу народного сувереніте-ту і представницької демократії мали своїх опонентів ще за часів францу-зької революції XVIII ст. Найбільш знаними серед них були такі мислителі і політичні діячі, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сійєс. Вони прийняли ідею народного суверенітету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Мон-теск'є писав, що народ не є компетентним ні щодо безпосередньої реалізації виконавчої влади, ні щодо прямої законотворчості. Ще категоричнішими були висловлювання Е. Сійєса. Він вважав, що переважна більшість грома-дян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не виста-чає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.
Постійним елементом подальшого розвитку зарубіжної політико-правової теорії було зіставлення представницької і безпосередньої демо-кратії з позицій оцінки принципу народного суверенітету. Домінуючими були і залишаються погляди, згідно з якими цьому принципу відповіда-ють існуючі теорія і практика як безпосередньої, так і представницької демократії. Водночас принцип народного суверенітету іноді розглядається як своєрідний камуфляж державно-правових реалій. У зв'язку з цим де-які вчені вбачають загрозу створення передумов для «парламентського деспотизму». Такі наслідки, на їхню думку, можуть мати місце тоді, ко-ли у представницькому органі утворюється «випадкова більшість», яка діє, посилаючись на народну довіру, хоч практично її не має.
Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визна-ний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн. «Суверенітет належить народу, який реалізує його у формах і межах кон-ституції», — зазначається в ст. 1 Конституції Італії. Аналогічні або близькі за змістом формулювання містяться практично в усіх основних законах, прийнятих у XIX—XX ст. ст.
Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національ-ного і державного суверенітету.
Використання терміна «національний суверенітет» відображало
