Еволюція ідеї поділу влад супроводжується зміною відповідної прак-тики. Однією з таких змін є тяжіння до розширення функцій виконавчої влади. Таке явище має місце за будь-якої форми правління. Воно є об'єктивним за своїм характером, хоча його і не слід абсолютизувати.

Ніде практична реалізація відповідних теоретичних концепцій не призвела до абсолютного поділу влад. Навіть у президентських рес-публіках окремі законодавчі та виконавчі функції розподіляються між різними за формальним призначенням державними органами. До деякої міри це стосується і судових функцій (окремі судові повноваження парла-ментів, адміністративна юстиція тощо).

Згідно з іншим тлумаченням відповідного принципу, незважаючи на їх формальний поділ, влади повинні тісно співпрацювати і взаємодіяти. Подібне тлумачення поділу влад найбільшою мірою відповідає природі пар-ламентарних форм правління. У країнах з такими формами правління принцип поділу влад нерідко зазнає суттєвих коректив або навіть взагалі заперечується. Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та діяльності державного механізму, не бачить тут необхідності в чіткому поділі влад. Вони посилаються при цьому на нібито властиве парламентар-ним за формою правління країнам явище — часткову збіжність, або част-ковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади, що інко-ли призводить до «змішування влад». Подекуди в межах цих і подібних концепцій поділ влад визначається тільки як незалежність суду.

Широкого визнання в країнах з парламентарними формами правління набули концепції дифузії, дисперсії влади. Їхні автори фактично заперечують жорсткий поділ влад. На їхню думку, владні повноваження здійснюють-ся різними державними органами та посадовими особами. Між цими органа-ми далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Як вважа-ють ці автори, чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного і деспотичного правління, яке обмежує свободу особи.

Поняття поділу влад відоме і конституційній теорії країн з так зва-ною змішаною республіканською формою правління, зокрема Франції. Французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жор-сткого поділу влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до існуючих державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Вони вважають, що термін «ви-конавча влада» є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду не зводять-ся тільки до виконання законів. Урядова, або управлінська, функція, на їхню думку, вбирає в себе законодавчу функцію, а це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Дещо інший підхід запропонував відомий французький учений Моріс Дюверже. Він вважав, що різниця між законодавчою і виконавчою владою не має значення, адже лідер партії парламентської більшості во-лодіє тією й іншою, оскільки керує урядом і контролює цю більшість. То-му, писав М. Дюверже, говорити, що обидві ці влади розмежовані — фікція, а справжній поділ влади має місце між урядом і опозицією.

Подібні теоретичні концепції певною мірою пов'язані із змістом Кон-ституції Франції 1958 p., яка грунтується на одному з варіантів поділу влад. Цей варіант сполучає елементи жорсткого поділу з класичними інститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закріпила принцип несумісності функцій чле-на уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським рес-публікам. Водночас у ст. ст. 20, 49 і 50 зафіксований принцип політичної відповідальності уряду, який характеризує парламентарні форми правління.

Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різно-видів. Кожен з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає визначенню загальних характеристик.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка. Класичною президентською республікою вва-жаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших за-рубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-рах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі прези-дента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парла-менту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її кла-сичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезен-тують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної ре-алізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби конт-ролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалеж-ними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.

Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонуван-ня судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді визначається як «суперпрезидентська» республіка.

Запроваджений у названих країнах