Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в лати-ноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично по-ходить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадян-ства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту».

Наприклад, згідно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституції США, філіація відбувається за принципом «права грунту». Цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іно-земців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці бі-патризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право грунту», за звичай-них умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого боку, осо-ба, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатриз-му майже в усіх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одру-ження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється в законо-давстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'яз-ку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в конституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідни-ми країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Прикла-дами таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії застере-жено, що «в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми грома-дянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституції Росії записано, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до феде-рального закону або міжнародного договору Російської Федерації». Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком. Біпат-ризм звичайно розглядається як аномалія не тільки в національному, а й у міжнародному праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, вияв-ляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. За-конодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави грома-дянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано рівність ста-тей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набут-тя громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадян-ства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадян-ства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляють-ся випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оп-тацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різно-вид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практич-но відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості на-туралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зва-не укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття гро-мадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявити себе.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн при-пускається