можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні по-слуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностя-ми». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.
З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так зва-ним доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного прожи-вання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.
Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати на-явність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати по-датків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.
З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спро-щеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У дея-ких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.
Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури нату-ралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом дер-жавного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні ор-гани. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.
Існують також і інші способи набуття громадянства, однак голов-ними є філіація і натуралізація.
Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.
Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з гро-мадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони врахо-вують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією за-явою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.
У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний прин-цип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторон-ньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практич-но завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.
Законодавством окремих країн передбачено власне втрату грома-дянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Най-частіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій дер-жаві. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.
Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав-лення громадянства, набутого в порядку філіації, називається де-націоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денату-ралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денату-ралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії пошире-на концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.
Що ж стосується денаціоналізації, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі ст. 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького грома-дянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухи-лення від обов'язків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення криміналь-но-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте законодав-ство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов'язу-ючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини.
Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища, як відсутність громадян-ства (апатризм). Як і подвійне громадянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.
З інститутом громадянства пов'язані інститути політичного при-тулку та екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені як з національ-ним, так і з міжнародним правом.
Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регла-ментації притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості ре-ально користуватися демократичними свободами, гарантованими італій-ською Конституцією, має право притулку на території Республіки», — запи-сано в ст. 10 Конституції Італії. У ст. 27 Конституції Болгарії зазначено, що «Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, переслідуваним за їхні пе-реконання або діяльність на захист міжнародне визнаних прав і свобод». Водночас у деяких конституціях прямо забороняється видача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Нерідко в основних законах також забороняється видача іноземним державам своїх громадян. Окремі консти-туції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних громадян.