під назвою «Права національних меншин та етнічних груп». Тут зафіксовано право відповідних громад на розвиток національної культури, право одержувати інформацію рідною мовою, право об'єднуватися в асоціації на національній основі, право на здобут-тя освіти рідною мовою, право користуватися своєю мовою в офіційних стосунках, право брати участь у вирішенні справ, що їх безпосередньо стосуються, та деякі інші. Водночас застережено, що використання усіх цих прав не повинно становити загрози суверенітету і територіальній цілісності держави чи призводити до дискримінації інших її громадян.
Докладно йдеться про права національних меншин і в Конституції Словенії. Крім прав на національно-культурну автономію, тут викладені так звані спеціальні права італійської та угорської етнічних груп. У ст. 64 цієї Конституції до таких прав віднесені право вільно користуватися національ-ною символікою, право на державне сприяння спілкуванню з країнами своєї етнічної тотожності. Припускається делегування певних владних функцій установам, що можуть бути створені національними меншинами. Останні ма-ють бути прямо представлені у парламенті і на рівні місцевого самоврядуван-ня. Передбачається також прийняття спеціальних законів про статус італійської та угорської етнічних груп. Ці закони можуть бути введені тільки за згодою представників цих груп. Характерно, що, згідно зі ст. 83 Консти-туції Хорватії, закони про статус національних меншин вводяться за умови їх підтримки кваліфікованою більшістю складу нижньої палати парламенту. Тим самим цим законам надають, по суті, конституційного характеру.
До особливостей конституційної регламентації слід віднести і те, що в окремих основних законах, прийнятих у 90-і роки, визнані спеціальні пра-ва осіб корінної національності. Так, у ст. 5 Конституції Словенії визнані такі права за особами словенського походження, що мешкають на території цієї держави, але не мають словенського громадянства. Там саме йдеться про державне сприяння відносинам з словенськими етнічними групами в інших країнах. У Конституції Румунії у ст. 7, яка має назву «Румуни за ру-бежем», зафіксовано, що держава сприяє зміцненню зв'язків з румунами, які мешкають поза межами цієї країни, і діє з метою збереження та розвит-ку етнічної, культурної та релігійної ідентичності відповідних осіб, зберіга-ючи при цьому повагу до законодавства іноземних держав. Подібні поло-ження можна знайти і в Конституції Македонії (ст. 49).
Завершуючи аналіз змісту конституційного статусу особи, слід звер-нути увагу на проблему взаємозв'язку прав та обов'язків особи. В теорії і практиці зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв'язку нерідко заперечується. Хоч існування обов'язків не відкидається, але во-ни не сприймаються в органічному взаємозв'язку з правами. Деякі державознавці вважають, що такий взаємозв'язок призвів би до обмеження прав особи. Теза про відсутність взаємозв'язку прав і обов'язків звичайно аргу-ментується тим, що невиконання особою того чи іншого обов'язку не по-збавляє її прав. Такий підхід дещо спрощує природу прав і обов'язків осо-би. Водночас немовби знімається питання про обов'язки держави щодо за-безпечення проголошених у конституціях прав і свобод особи.
Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові підходи до цьо-го питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії («Принцип єдності прав і обов'язків») записано, що «всі громадяни користуються правами і мають обов'язки, закріплені за ними Конституцією». Аналогічні за характером по-ложення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Проблема взаємозв'язку прав і обов'язків має ще один аспект. У теорії зарубіжного конституціоналізму акцент у взаємовідносинах особи і держави, врегульованих на основі відповідних положень, ставиться на обов'язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формаль-на межа здійснення державної влади. Обов'язки держави також визнають-ся межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держа-ва обмежує себе і бере відповідні обов'язки.
Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. «Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави», — записано в ст. 2 Конституції Греції. «Людська гідність недо-торканна. Поважати і захищати її — обов'язок державної влади», — прого-лошено в ст. 1 Основного закону ФРН. «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадя-нина — обов'язок держави», — зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.
Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загально-му плані, і вони пов'язуються із здійсненням державних функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки де-кларовані в розділі 3 Конституції Іспанії під назвою «Про основні прин-ципи соціальної та економічної політики».
Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, «що Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини... і вимагає виконання непо-рушних обов'язків політичної, економічної і соціальної солідарності». Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції. Подібні надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед державою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об'єктив-но створюють грунт для довільного тлумачення їх у конкретних ситу-аціях взаємовідносин держави і особи.
До сказаного слід додати, що деякими теоретиками встановлення конституційних обов'язків особи перед державою розцінюється як намір позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто знову ж таки як самообмеження держави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і деталізовані в законодавстві обов'язки особи захищати батьківщину, сплачувати податки тощо. Такі обов'язки не зумовлені самообмеженням державної влади і мають, по суті, об'єктивний характер.