Парламенти і парламентаризм
Державні функції в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави — парламент, глава держави і уряд, верховний суд — реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значу-щості. Проаналізувавши роботу ви-щих органів, можна визначити, на яких засадах функціонує державний механізм у цілому.
Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як ор-гани законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів дер-жави. Відомо, що немало консти-туцій було прийнято парламентами або за їхньою безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для існування і функціонуван-ня всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших еле-ментів цього механізму.
Підвищений інтерес до парла-ментів зумовлений і тим, що вони є представницькими органами. В основі формування і роботи парламентів ле-жать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне жит-тя пов'язане із становленням сучасної державності зарубіжних країн. Такі ідеї склали чи не найголовніший зміст конституційної теорії, що виникла і домінувала у початковий період розвитку цієї державності. З часом сенс та значення їх дещо змінилися, але вони і сьогодні зберігають характер політи-ко-правового постулату, непересічної соціальної і духовної цінності.
Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представниць-кими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів — так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), — діють на постійній основі.
Представницька природа парламентів не пов'язується лише з їх ви-борністю. У багатьох країнах шляхом загальних виборів заміщується пост глави держави — президента. Однак лише парламент звичайно претендує на роль своєрідного «дзеркала суспільства». З цим пов'язана така прита-манна всім без винятку парламентам риса, як колегіальність. Ко-легіальність парламентів визначає особливості порядку прийняття ними різного роду офіційних рішень.
Парламенти — це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В унітарних державах парламен-ти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їхніх суб'єктів. В останньому випадку повноваження законодав-чих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федераль-ною конституцією.
Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм — це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу. Парламентаризм не слід пов'язувати з якимись конкретними формами державного правління. Яви-ще парламентаризму в тій чи іншій формі властиве кожній сучасній демо-кратичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.
Парламентаризм має свою передісторію. Ще в VI ст. до н. е. в Афінах із складу найбільш заможних груп обирали колегіальний орган — раду чо-тирьохсот. Представництво встановлювалось від кожної так званої філи (пле-мені), на які ще з часів родового устрою поділялось афінське суспільство. В подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме сто-сується державно-політичної історії Стародавнього Риму. Однак усі ці уста-нови були інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались інтересами панівної частини тогочасного суспільства.
Термін «парламент» відомий з часів феодалізму. Ним спочатку позна-чалося правосуддя. У Франції в XIII ст. королівська курія була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і називалася парла-ментом. Цей парламент, що набув назви паризького, існував і далі як судо-ва установа і тільки за часів революції XVIII ст. зійшов з історичної арени. Проте він ніколи не був ні представницьким, ні законодавчим органом.
За часів феодалізму передісторія парламентаризму знайшла свій ви-яв у так званих станово-представницьких установах, які спочатку частко-во, а згодом повністю набули виборного характеру. Це не було народне представництво в його прийнятому розумінні. І справа не тільки в тому, що відповідні органи були засновані на засадах представництва, яке вра-ховувало інтереси вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Подібна картина спостерігала-ся також протягом певного періоду розвитку буржуазного парламентариз-му. Важливим є те, що сам характер представництва, природа і зміст ман-дата за феодальних часів мали принципово інше обгрунтування, ніж пред-ставництво і мандат депутата сучасного парламенту.
Юридичною основою станового представництва був мандат, практич-но аналогічний цивільно-правовому мандату. Між виборцями і депутатами встановлювались відносини, адекватні тим, що передбачаються знайомим ще цивільному праву часів Стародавнього Риму договором доручення. За класичним римським правом, мандат (доручення) — це цивільно-правовий договір, за яким особа (манданс, довіритель) доручає, а інша особа (манда-тарій, повірений) бере на себе безоплатно виконання будь-яких дій. У тій чи іншій формі і з певними відмінностями у змісті подібний договір дору-чення визнаний цивільним правом усіх країн сучасного світу.
Представництво в станових установах часів феодалізму мало характер цивільно-правового представництва за дорученням не тільки за суттю, а й за формою. Так, у Франції виборці вручали депутату генеральних штатів (станово-представницької установи) наказ. Депутат видавав розписку, що на певних умовах він погоджується прийняти на себе обов'язки представника. Приймаючи доручення, депутат звичайно присягав суворо виконувати на-каз. У разі необхідності він звертався до виборців з пропозицією про надан-ня додаткових повноважень. Після закінчення сесії генеральних штатів де-путат був зобов'язаний звітувати виборцям про виконання своїх обов'язків. У разі незадоволення діяльністю депутата виборці могли достроково припи-нити його повноваження,
