Отже, за своїм характером мандат депутата станово-представниць-ких установ був імперативним мандатом, тобто депутат репрезентував тільки своїх виборців і мав суворо виконувати їхні доручення, а виборці мали право достроково його відкликати у випадках, коли вважали, що він їхні доручення не виконує.

Представництво за часів феодалізму майже в усіх країнах було ви-ключно становим. Тільки в Англії воно мало як становий, так і тери-торіальний характер. Палата громад була за своєю природою насамперед органом представництва територіальних корпорацій — графств і міст. І в наші дні у парламентській практиці цієї країни зберігаються деякі еле-менти архаїчних поглядів на природу представництва. Зокрема, депутати палати громад титулуються за назвою тих округів, які вони представля-ють. Прийнятим є звертання в процесі парламентських дебатів не за прізвищем депутата, а саме за назвою його виборчого округу. Характер-но, що, на відміну від переважної більшості феодальних станово-пред-ставницьких установ, англійський парламент діяв на постійній основі.

Під час революцій XVII—XVIII ст.ст. і в ході подальшого суспільно-го розвитку в XIX ст. парламенти почали формуватись як справжні орга-ни народного представництва. Їхні конкретні форми визначалися національно-історичними й політичними умовами відповідних країн. Од-нак вже в цей період подекуди простежуються певні зміни ролі парла-ментів у процесі здійснення державної влади, які в подальшому набули характеру загальної тенденції.

Зміщення акцентів у взаємовідносинах вищих органів на користь посилення ролі уряду і зміцнення його повноважень за рахунок парла-менту звичайно пояснювалось і пояснюється необхідністю забезпечити більш оперативне і професійне управління державними справами. На думку багатьох зарубіжних політологів і державознавців, таке зміщення є об'єктивним наслідком сучасного розвитку країн, всебічним потребам якого найбільшою мірою відповідає динамізм і зваженість у діяльності органів виконавчої влади. Не слід, однак, забувати, що відповідний пере-розподіл у системі вищих органів держави і зміни у функціонуванні дер-жавного механізму в цілому зумовлені певними політичними інтересами.

Зміщення акцентів у взаємовідносинах вищих органів призвело не тільки до звуження реальних можливостей парламентів у сфері здійснен-ня державної влади, а й супроводжувалося зниженням їхнього авторите-ту. Такий стан суспільно-політичного і конституційного розвитку за-рубіжних країн у вітчизняній літературі ще донедавна визначався як «криза буржуазного парламентаризму».

Наявність серйозних проблем відповідного змісту визнають і за-рубіжні дослідники. Аналізуючи практику передусім країн з парламен-тарними формами правління, частина з них називають парламент органом, який має за завдання не прийняття політичних рішень, а лише об-говорення дій виконавчої влади. На їхню думку, основною функцією пар-ламентів є не законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності. Характерним є і те, що замість традиційної формули «парламентське правління» нерідко використовують такі формули, як «правління кабіне-ту (уряду)», «правління прем'єр-міністра» тощо.

Проте було б надмірним спрощенням абсолютизувати ті негативні моменти, що супроводжують розвиток сучасного парламентаризму. Тен-денція до падіння ролі парламентів виявляється далеко не в усіх країнах.

У президентських республіках конституції встановили досить жор-сткий розподіл основних функцій вищих органів держави. Внаслідок цьо-го парламенти діють як юридичне і фактично незалежні органи з власти-вими тільки їм важливими повноваженнями.

Прикладом можуть бути США, де конгрес не тільки суто законодав-чий орган, а й виступає як один з центрів концентрації політичної влади. Сучасна історія цієї країни наочно свідчить, що за певного розкладу партійно-політичних сил конгрес ефективно конкурує з президентом у здійсненні державних функцій.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже зав-жди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представ-ницькому органі, на яку він спирається. Але і в цих країнах парламенти нерідко «володіють ситуацією». Це найбільшою мірою стосується тих ви-падків, коли жодна з партій не має більшості депутатських місць, і вини-кають труднощі при формуванні коаліції. Коаліційні уряди нерідко ма-ють нестійкий характер. Ще більшою нестабільністю відзначаються так звані уряди меншості, які утворюються однією з партій у разі неможли-вості створити коаліцію. І хоча питання про формування та діяльність та-ких урядів звичайно виноситься за межі парламентів, саме останні вико-нують роль тієї офіційної структури, яка приймає остаточне рішення.

Характеризуючи сучасний стан парламентаризму, слід зазначити, що сам державно-правовий розвиток країн світу зумовлює необхідність пев-ної корекції наведених оцінок ролі і значення представницьких органів. Зацікавлені у збереженні іміджу цих органів та сталості всього державно-го механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до парла-ментських реформ. Наприклад, було розширено повноваження представ-ницьких органів з контролю за діяльністю органів виконавчої влади. У де-яких країнах виникли нові парламентські структури — спеціальні комісії, які контролюють діяльність органів виконавчої влади. Там, де такі струк-тури вже існували, коло їх повноважень було розширене.

Новацією є також введення в цілому ряді країн посади парламентського уповноваженого з питань прав людини, до компетенції якого входить розгляд скарг на дії органів виконавчої влади. І хоч усі ці та деякі інші нововведення не слід переоцінювати, сам факт практичного визнання їхньої необхідності є симптоматичним. Він свідчить про намагання правля-чих кіл заблокувати негативні процеси в розвитку парламентаризму або, щонайменше, згладити їхні наслідки.

Важливим моментом для характеристики сучасного стану парламента-ризму є й те, що представницькі органи продовжують відігравати значну роль у сфері ідеології, ідеологічного впливу на населення. В багатьох країнах парламент уособлює укорінення національної традиції, його діяльність та сприймання її населенням визначають особливості політичної культури. І це не можна не враховувати. Водночас парламенти є ареною для узгодження су-перечностей і можуть використовуватись політичними партіями для актив-ної пропаганди своїх програм та демократичної боротьби за владу.

Отже, явище парламентаризму