процедури. В цілому слід підкреслити, що виборні верхні і нижні палати діють у різних умовах. Як зазначалося, на виборах у верхні палати віко-вий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у нижні. Відмінності виявляються і в тому, що строк повноважень (так званий строк легіслатури) членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у конгресі США членів нижньої палати обирають на два роки, а верхньої — на шість. У парламенті Австралії — відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії — на чотири і шість, у Франції — на п'ять і дев'ять.
Більш тривалий строк повноважень членів верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборців у порівнянні з членами нижніх палат. Крім того, це зумовлює більшу стабільність в роботі, забезпечує депута-там верхніх палат більші можливості для політичного маневру. Слід та-кож пам'ятати, що в країнах з парламентарними формами правління до-строковому розпуску підлягають, як правило, тільки нижні палати.
Однак головною особливістю парламентів з різними строками пов-новажень палат є те, що склад верхніх палат частково оновлюється. У США і Чехії кожні два роки обирається третина членів сенату, у Франції це відбувається кожні три роки. В Австралії та Японії кожні три роки оновлюється половина складу верхніх палат. На думку теоретиків за-рубіжного парламентаризму, такий порядок має на меті забезпечити спадковість у роботі представницького органу.
Разом з тим принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні організаційно-функціональні переваги перед нижніми пала-тами в процесі парламентської діяльності. Ці переваги можуть мати суттєве значення, наприклад коли верхня палата відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою незадовго до закінчення строку її повноважень. Природ-но, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього законопроекту па-латами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня па-лата набуває якості постійного елементу парламентської побудови.
У ряді країн, де верхні палати повністю або частково формуються на основі виборчих процедур, встановлені однакові строки повноважень обох палат. У Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії і Югославії це чотири роки, в Італії та Ірландії — п'ять років.
Для членів однопалатних парламентів тривалість легіслатури вста-новлена, як правило, в межах чотирьох-п'яти років. Прикладом може бути парламентська практика європейських країн. Чотирирічний строк повнова-жень парламентів визначений конституціями Албанії, Болгарії, Греції, Ес-тонії, Ісландії, Данії, Норвегії, Португалії, Фінляндії та деяких інших держав. На такий самий строк обираються депутати до нижніх палат пар-ламентів ряду федерацій, де верхні палати повністю або частково формують-ся на невиборних засадах (Росія, ФРН) або де цей строк неможливо встано-вити через різні умови виборів депутатів від окремих суб'єктів (Австрія).
П'ятирічний строк повноважень прийнятий для парламентів Кіпру, Люксембургу, Мальти й Угорщини та для нижньої палати парла-менту Великобританії. Серед європейських країн тільки в Латвії парла-мент обирається на три роки. З цього можна зробити висновок, що в дер-жавно-політичному житті країн світу сформувались оптимальні підходи до періодичності скликань представницьких органів.
Проте абсолютизувати вищерозглянуті риси парламентської побу-дови не слід. Значення їх треба пов'язувати з більш загальними фактора-ми, що супроводжують державно-правовий розвиток тієї чи іншої країни. Зрештою форми парламентської організації та діяльності завжди напов-нюються певним суспільно-політичним змістом.
Сказане стосується і тих парламентів, верхні палати яких форму-ються на невиборній основі, наприклад шляхом призначення. Саме так заміщуються місця в бундесраті ФРН: його члени призначаються уряда-ми земель із свого власного складу. Кількість членів бундесрату від кож-ної землі залежить від кількості її населення і встановлена в межах від трьох до шести. Під час голосування в бундесраті всі голоси від окремої землі подаються як один голос.
Спосіб призначення членів верхніх палат парламентів застосовується і в деяких інших розвинутих країнах. У Канаді сенаторів призначає гене-рал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра. Сенатори можуть займа-ти своє місце до досягнення ними 75-річного віку. В основу формування се-нату покладений принцип нерівного представництва від різних провінцій. Зокрема, по 24 місця в палаті мають такі провінції, як Онтаріо і Квебек. Від інших провінцій може бути призначено десять, шість або чотири сенатори.
Такий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх економічного розвитку та багато інших факторів.
У Росії в ст. 95 Конституції передбачено, що до складу ради феде-рації мають входити по два представники від кожного суб'єкта федерації:
по одному від представницького органу і органу виконавчої влади. По суті це означає формування верхньої палати парламенту на змішаній основі.
На змішаній основі формуються верхні палати і в деяких інших країнах, де в різних співвідношеннях сполучаються вибори, призначення, а також заміщення депутатських місць за посадою або навіть за власним правом. Так, в Ірландії на строк повноважень верхньої палати прем'єр-міністр може призначити одинадцять сенаторів, які мають ті самі права, що і їхні обрані колеги. Як правило, у такий спосіб до парламенту про-водяться ті керівники правлячої партії, які не були обрані в нижню па-лату. В Італії і Хорватії до обраного складу верхньої палати президент мо-же ввести ще п'ять сенаторів. Він призначає (в Італії — довічно) тих гро-мадян, які уславили батьківщину видатними заслугами в різних сферах суспільного життя. Членами верхніх палат парламентів у цих країнах за власним правом і довічно є колишні президенти.
Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламен-ту Великобританії. Тут сполучаються практично всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж при формуванні цієї палати за-стосовуються принципи суто