Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спад-кові лорди. Зараз їх приблизно вісімсот, і вони, як і раніше, передають свої титули герцогів, маркізів, графів і віконтів у спадщину разом з місцем у па-латі. З кінця 50-х років XX ст. поступово утворилася досить значна (нині понад 350 чоловік) група довічних лордів. Такий титул надається монархом за поданням прем'єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культу-ри тощо. Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, але не мають права передавати нащадкам. Довічні лорди є найбільш динамічним елемен-том палати. Фактично саме вони забезпечують її збереження як державно-го інституту, беручи більш-менш активну участь у парламентській роботі.

Членами палати лордів є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих судів — апеляційного суду, та лорди, які е членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікальну державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є членом кабінету міністрів (уряду), якому підпо-рядковане державне управління у сфері юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад — законодавчої, виконавчої, судової.

Лорди-юристи формально наділені тими самими правами, що й інші члени палати. Але фактично вони не беруть участі в загальних засіданнях палати, якщо там не розглядаються питання організації судоустрою і судо-чинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються як форма діяль-ності вищого суду Великобританії — суду палати лордів.

Нарешті, до складу палати лордів входять так звані духовні лорди. Це ієрархи церкви, які репрезентують її тут. Наявність такого представ-ництва в палаті відображає особливий характер зв'язків, що існують між церквою і державою.

Палата лордів парламенту Великобританії — унікальне явище в су-часному державно-політичному житті розвинутих країн. Вона не має ва-гомих владних повноважень, а її конституційне становище чи не найбільш умовне серед усіх верхніх палат парламентів.

Розглядаючи побудову парламентів зарубіжних країн, варто звер-нутися до відповідного досвіду Норвегії. Представницький орган тут фор-мується як єдина колегія на основі загальних виборів. Але після його об-рання самі депутати вирішують шляхом голосування, хто з них буде засідати в одній палаті, а хто — в другій. Конституція встановлює про-порцію між чисельністю складу палат. Усі депутати парламенту Норвегії обираються на чотири роки.

Існує певна закономірність: чим ближчий спосіб формування верхніх палат до прямого волевиявлення народу, тим ширше коло їхніх повноважень, тим ближче вони до обсягу компетенції нижніх палат. Аналіз змісту реальної компетенції палат та їх співвідношення дозволяє визначити місце кожної з них у парламентській організації та справжню роль представницьких органів у здійсненні державної влади.

Велике значення для характеристики організації парламентів ма-ють питання їхнього складу. За своєю природою парламенти є колегіаль-ними органами, що вже саме по собі створює умови для їх певної чисель-ності, яка нерідко прямо визначається в основних законах. У Греції, Іспанії, Македонії, Португалії, Хорватії та деяких інших країнах встанов-лено чисельний мінімум і максимум складу представницького органу.

У федеративних державах чисельність парламентів, точніше їхніх верхніх палат, визначається по-різному. В тих країнах, де в конституціях фіксується конкретне і рівне представництво суб'єктів федерації у верхніх палатах (Австралія, США, Швейцарія та інші), склад останніх, по суті, завжди визначений і залежить лише від самого факту існування цих суб'єктів. Принцип визначеної норми представництва прямо встановле-ний в основних законах Австрії та ФРН. Як зазначалося, тут зафіксовані норми представництва у верхніх палатах від окремих суб'єктів федерації залежно від чисельності населення останніх.

У цілому ряді країн питання визначення чисельності складу виборних палат парламентів вирішується на інших засадах. Зокрема, самі конституції або спеціальні закони визначають норму представництва, тобто середню кількість виборців, яких має представляти в парламенті один депутат. При цьому норма представництва звичайно періодично збільшується, що забезпе-чує більш-менш постійне число членів палати. Іноді змінюється чисельність складу палат, що впливає на саму норму представництва. У тих випадках, коли палати формуються іншими, невиборними способами, відповідне число, як правило, фіксується в конституціях або в законодавстві.

Чисельність парламентів та їхніх палат відбиває певні зако-номірності. По-перше, кількісний склад нижніх палат практично завжди є більшим і навіть значно більшим, ніж у верхніх палатах. По-друге, чи-сельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населення тієї чи іншої країни, хоча така залежність відносна. Так, в Європі найменш чи-сельними є парламенти в таких країнах, як Ісландія, Кіпр, Люксембург і Мальта, Вони налічують від 60 до 80 депутатів. До складу парламентів Латвії, Естонії, Молдови і Словенії входять від 90 до 101 депутата. Від 130 до 200 депутатів мають парламенти або нижні палати парламентів Австрії, Данії, Ірландії, Литви, Нідерландів, Норвегії, Чехії, Словаччини, Фінляндії, Швейцарії та Югославії. Склад парламентів (нижніх палат) Ал-банії, Бельгії, Болгарії і Португалії визначений у межах від 201 до 260 де-путатів, У решті країн з відносно невеликим населенням можна знайти значно вищі цифри. Зокрема, у Швеції до складу представницького органу входять 349 депутатів, в Угорщині — 386.

Найчисельнішими за складом є нижні