Структура і організація урядів
У конституційній практиці використовуються дві основні моделі структури урядів.
У багатьох країнах до складу уряду входять усі політичні керівни-ки міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукуп-ності вони і становлять уряд. Це зумовлює досить велику чисельність уря-ду, що іноді знижує ефективність його роботи. Тому в деяких країнах, де прийнято таку модель, у структурі уряду утворюють вужчу колегію. До неї звичайно входять глава уряду, його заступники, авторитетні міністри. Прикладом може бути Італія, у ст. 95 Конституції якої припускається утворення в межах уряду (ради міністрів) його президії.
В англомовних та в цілому ряді інших країн до складу кабінету входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, хто очолює найважливіші з них. Уряду в широкому розумінні цього слова тут просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабіне-ту майже нічим не відрізняються від міністрів, які не мають такого ста-тусу, проте реальні їхні повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. У США до складу кабінету входять усі особи, які очолюють міністерства. Це не означає, що він є осередком усієї відповідної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. Між кабінетом і такими органами не існує формальних зв'язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом.
Основною діючою особою уряду, формальним і неформальним цент-ром є його глава — прем'єр-міністр (канцлер, голова). У президентських республіках, як зазначалося, систему виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня. У країнах із змішаною республікан-ською формою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою уряду і прези-дентом. Характер цього розподілу визначається конституційною нормою і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому го-ловні урядові повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.
У Франції встановлена основним законом організація виконавчої влади і існуюча практика зумовили перетворення президента на реально-го главу уряду. Положення ст. 5 Конституції про те, що президент сте-жить за виконанням конституції і забезпечує своїм арбітражем нормаль-не функціонування державних органів, формально не визначає його керівної ролі в системі виконавчої влади. Навпаки, згідно зі ст. 21, цю роль виконує прем'єр-міністр. Але конституційне положення щодо надан-ня главі держави права арбітражу дозволяє йому піднестися над всіма іншими державними органами і силою свого авторитету впливати на роз-поділ владних повноважень у державному механізмі.
До цього слід додати, що офіційні засідання уряду Франції звичай-но проходять під головуванням президента. За його дорученням на них може головувати прем'єр-міністр. На засідання ради міністрів виносять найважливіші питання, ведеться спеціальний протокол, а по закінченні приймається комюніке, що вважається документом як уряду, так і пре-зидента. Інші урядові засідання практично мають неформальний харак-тер, оскільки їх проведення не передбачене конституцією. На них розгля-даються різноманітні поточні справи, готуються проекти рішень ради міністрів. На таких засіданнях головує прем'єр-міністр.
Разом з тим прем'єр-міністр у Франції зберігає досить широкі пов-новаження. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборо-ну, забезпечує виконання законів, здійснює так звані регламентарні пов-новаження, призначає на військові і цивільні посади. Роль прем'єр-міністра в системі виконавчої влади посилюється у випадках, коли він і президент репрезентують різні партійно-політичні сили.
Подібне становище існує і в деяких інших країнах із змішаною рес-публіканською формою правління. В Росії за змістом ст. 110 Конституції виконавчу владу здійснює уряд, а в ст. 113 записано, що глава уряду «відповідно до Конституції Російської Федерації, федеральних законів і указів президента Російської Федерації визначає основні напрями діяль-ності уряду Російської Федерації та організовує його роботу». З іншого бо-ку, саме президент, як встановлено у ст. 80, визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж у цій самій статті записано, що він «... забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади». Тим самим на главу держави покладено роль своєрідного верховного координатора в державному механізмі.
Нарешті, згідно зі ст. 85, президент Росії може використовувати узгоджувальні процедури для розв'язання розбіжностей між органами фе-дерації та її суб'єктів, а також між органами самих суб'єктів. Іншими словами, йому надана роль політичного і юрисдикційного арбітра. Все це свідчить про те, що тут глава держави аж ніяк не усунутий від реалізації повноважень у сфері виконавчої влади. Саме до нього тяжіють у своїй ор-ганізації і діяльності відповідні владні структури.
Про наявність дуалізму виконавчої влади свідчить зміст консти-туцій деяких інших держав, де прийнята відповідна форма державного правління. У Польщі глава уряду інформує президента з головних питань, які є предметом його роботи. З питань «особливого значення» пре-зидент може скликати засідання уряду і головувати на них. Водночас президент може призначати спеціальних, державних міністрів, щоб спри-яти реалізації власних повноважень. У Румунії президент може брати участь у засіданнях уряду, на яких обговорюються проблеми національ-ного значення, а також на пропозицію глави уряду в інших випадках. У Португалії президент головує на засіданнях уряду на прохання його гла-ви, а в Хорватії — на тих урядових засіданнях, де він присутній.
Подібні положення можна знайти і в основних законах ряду дер-жав, що утворилися на терені колишнього СРСР. Він же доповідає парла-менту програму діяльності уряду. В Киргизстані президент здійснює кон-троль за роботою уряду. Він наділений правом головувати на його засідан-нях. В