Конституційна відповідальність урядів (органів виконавчої влади)
Важливе значення для характеристики урядів і з'ясування приро-ди взаємозв'язків органів законодавчої і виконавчої влади мають питан-ня конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.
Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом не-рідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її ви-значення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представниць-кому органі. Можливість такої відповідальності припускається в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління. В президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.
На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підста-ви прямо встановлені в конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності уряду визначається не критеріями законності, а потреба-ми конкретної політики, відображеними у волевиявленні парламентаріїв. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції до тих пір, поки його діяльність задовольняє парла-мент. При цьому уряд діє за власним правом, і його члени не розглядають-ся як довірені особи парламенту, що виконують його волю. В дійсності характер і значення такої відповідальності визначаються реальними політич-ними інтересами.
У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності уряду — колективна та індивідуальна. Пи-тання про їх взаємозв'язок звичайно не регламентується у праві і має бу-ти віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії, Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки ко-лективна відповідальність урядів.
«Уряд несе солідарну відповідальність перед конгресом депутатів за свою політичну діяльність», — записано в ст. 108 Конституції Іспанії. Це означає, що оскільки дії окремих міністрів звичайно пов'язані з загальною політикою уряду, ці дії мають наслідком колективну відповідальність ос-таннього. В Основному законі ФРН про відповідальність глави уряду запи-сано: «Федеральний канцлер встановлює основні положення політики і не-се за них відповідальність» (ст. 65). Однак відставка канцлера тягне за со-бою відставку всього уряду.
З іншого боку, принцип колективної відповідальності уряду навіть у наведених випадках теоретично не суперечить індивідуальній відповідаль-ності його членів. У тій самій ст. 65 Основного закону ФРН зазначено, що «в межах основних положень політики кожний міністр самостійно веде справи своєї галузі під свою відповідальність». Проте якщо припустити тут можливість сполучення колективної та індивідуальної відповідальності, за-лишається неясною відповідь на запитання, який між ними може бути зв'язок, у яких випадках можливе притягнення міністрів до індивідуаль-ної відповідальності.
Особливостями відрізняється практика Великобританії, а також інших англомовних країн, які сприйняли засади британської консти-туційної системи. Формально тут припускається можливість як колектив-ної, так і індивідуальної відповідальності. При цьому якщо нижня пала-та висловлює недовіру будь-якому міністру, прем'єр-міністр повинен вирішити, подавати у відставку конкретному міністру чи уряду в цілому. Британський підхід до політичної відповідальності уряду грунтується на ідеї солідарності його членів. Вважається, що всі члени кабінету несуть відповідальність за його політику навіть у тих випадках, коли хтось з них не згодний з конкретними урядовими рішеннями і діями. Окремі ж міністри відповідають за діяльність свого відомства.
Однак і тут важко з'ясувати, за яких умов недовіра окремому міністру призводить до відставки всього уряду. Практично це майже зав-жди вирішує прем'єр-міністр, хоча його рішення буде детерміноване політичною ситуацією, що склалася у парламенті і поза його межами. Що ж до відставки окремих міністрів, то такі питання в умовах, коли пала-та контролюється партією більшості, виникають і вирішуються головним чином у зв'язку з їхніми персональними діями, що спричинили політич-ний скандал. Такі випадки мають поодинокий характер.
Наведені умови колективної та індивідуальної відповідальності відне-сені і до тих країн, де обидва різновиди власне політичної відповідальності уряду прямо передбачені в конституціях. Однак основні закони не дають прямої відповіді на запитання, як взаємовіднесені індивідуальна і колектив-на відповідальність, якою мірою перша може бути наслідком другої.
Ця проблема не лише теоретична. Вона має вагоме державно-політичне значення. Невизначеність характеру взаємозв'язків двох різно-видів політичної відповідальності уряду призводить до того, що повнова-ження щодо вирішення питання про відставку уряду узурпуються його верхівкою і насамперед прем'єр-міністром. Це об'єктивно принижує роль самого представницького органу і ставить під сумнів його можливості в контролі за урядовою діяльністю.
На принципово інших засадах побудована взаємодія уряду і парла-менту в Швейцарії. Основний закон цієї держави не визначає необхідність політичної відповідальності уряду перед парламентом у її традиційному вигляді. І парламент не має формального права примусити уряд до відстав-ки, хоч останній і підпорядкований представницькому органу. У ст. 102 Конституції Швейцарії записано, що «союзна рада (уряд) звітує за свої дії перед союзними зборами під час кожної чергової сесії, подає доповідь про внутрішнє та зовнішнє становище держави і звертає увагу парламенту на заходи, які вважає корисними для підвищення загального добробуту». До-повідь уряду розглядається в палатах, які на підставі цього приймають рішення, обов'язкові для уряду.
Тим самим уряд, по суті, виступає в ролі прямого провідника політичної лінії парламенту, органу, який здійснює парламентські рішен-ня. Безумовно, що така форма взаємовідносин уряду і парламенту підно-сить значення представницького органу і його роль у державному ме-ханізмі. Відсутність класичних процедур політичної відповідальності уря-ду перед парламентом у даному випадку не перешкоджає їхній взаємодії. Проблеми такої взаємодії розв'язуються шляхом узгодження в межах парламентської демократії позицій головних партійно-політичних сил.
Аналізуючи зміст власне