політичної відповідальності уряду, слід пам'ятати, що у переважній більшості країн з двопалатними парламента-ми і відповідними формами правління уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою. У ряді розвинутих країн прийняті різноманітні способи постановки питання про політичну відповідальність уряду. Насамперед слід підкреслити, що теоретично це питання може виникати в кожному випадку розгляду в парламенті будь-якої урядової пропозиції або такої, що прямо стосується політики уряду. Ілюстрацією сказаного є державно-політичний досвід Великобританії. Тут кожне голосування в па-латі громад з питань реалізації урядової політики формально розгля-дається як визначення ставлення до уряду. Такий спосіб не потребує спеціальної форми постановки питання про довіру або недовіру уряду.
Однак відсутність конкретних правил, які б зумовлювали обов'яз-ковість відповідальності уряду, зовсім не означає, що його доля постійно під загрозою. В парламентській практиці прийнято, що уряд повинен піти у відставку тоді, коли несприятливе для нього голосування відбува-лося з важливих питань загальної політики. Які питання мають важли-вий, а які несуттєвий характер, практично завжди вирішує сам уряд. Природно, що наявність у нижній палаті більшості від правлячої партії надійно забезпечує йому постійну підтримку.
У тих самих країнах припускається можливість постановки в кате-горичній формі питання голосування за резолюцію осуду уряду. Такий спосіб нерідко використовується у зв'язку із загальною оцінкою в парла-менті урядової політики. Пропозицію про прийняття резолюції осуду вно-сить опозиція, після чого відбуваються дебати і голосування. Якщо пала-та приймає резолюцію осуду, уряд повинен піти у відставку або запропо-нувати главі держави розпустити парламент. Водночас з тактичних міркувань сам уряд може поставити в палаті питання про довіру до ньо-го. Це питання, як правило, розглядається за тією самою процедурою, що і вищезгадувана резолюція осуду.
Реальне значення відповідних процедур і наслідків їх застосування є відносним через те, що уряд звичайно спирається на партійну більшість у парламенті. Про це свідчить політична історія Великобританії: у XX ст. мали місце лише два випадки, коли уряд був змушений піти у відставку через вираження йому недовіри. Причому обидва рази він не мав гаран-тованої підтримки в палаті громад.
Розглянуті процедури притягнення уряду до політичної відповідаль-ності все ж таки можуть нести в собі загрозу певних «сюрпризів» для прав-лячої партії. Теоретики конституціоналізму вже досить давно шукають за-соби, які б забезпечили стабільність урядів за відсутності її головної переду-мови — твердої парламентської більшості. У змісті перших новітніх консти-туцій можна виявити намагання встановити правила, згідно з якими дале-ко не кожне несприятливе для уряду голосування в палаті зобов'язуватиме його йти у відставку. Відповідні конституційні новації з часом стали харак-теризувати як «раціоналізацію парламентського правління».
У більшості відповідних країн встановлені і використовуються тільки формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідаль-ності. Ці процедури мають назву вотуму недовіри. За їхнім змістом питан-ня про недовіру уряду не може ставитися і розглядатися спонтанно. Вирішення цього питання пов'язується з необхідністю розгляду його парла-ментом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в основному за-коні спеціальної процедури. У країнах, де прийнято таку форму парла-ментського контролю за урядовою діяльністю, як інтерпеляція, результатом її внесення може бути прийняття парламентом резолюції з оцінкою діяль-ності уряду. Конкретно ж формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності у кожній країні мають свої особливості.
Так, в Італії кожна палата парламенту може прийняти вмотивовану резолюцію про довіру або недовіру уряду на підставі поіменного голосуван-ня. Резолюція має бути підписана не менш, ніж 1/10 складу палати, вона не може бути поставлена на розгляд до закінчення триденного строку з мо-менту її внесення. Це дає змогу уряду мобілізувати своїх прихильників у парламенті. При цьому в основному законі прямо вказується на різницю між вотумом недовіри уряду, що обов'язково тягне за собою його відставку, та іншими голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозиції.
У Франції недовіра уряду може бути виражена шляхом прийняття нижньою палатою резолюції осуду. Така резолюція розглядається лише в тому випадку, коли її підпишуть не менш, ніж 1/10 загальної кількості де-путатів. Голосування можна проводити лише через дві доби після внесення проекту резолюції. Підраховуються тільки голоси, подані за резолюцію осу-ду, а сама резолюція може бути прийнята лише абсолютною більшістю го-лосів. Усе це значною мірою зменшує ефективність відповідної процедури і обмежує значення самого інституту політичної відповідальності уряду.
В усіх країнах з відповідними формами правління рішення про не-довіру уряду має бути прийняте абсолютною більшістю депутатів. Не-довіра главі уряду означає недовіру усім його членам і тягне їх відстав-ку. У більшості країн в основних законах передбачено можливість розгля-ду питання про довіру за ініціативою самого уряду. Процедура його роз-гляду аналогічна або близька до процедури вотуму недовіри.
Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесен-ня питання про недовіру уряду протягом певного часу. В Португалії, Ру-мунії і Франції питання про недовіру не може бути поставлене повторно у період однієї парламентської сесії, у Болгарії і Греції відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі трьом місяцям. Разом з тим у Польщі повторна пропозиція про недовіру уряду може бути внесена дост-роково за умови її підтримання 1/4 депутатів від складу нижньої палати.
Резолюція осуду уряду в Швеції може бути прийнята за результа-тами обговорення урядової діяльності або розгляду інтерпеляції. Існуюча у Швеції практика полягає в тому, що уряд ніколи не ставить питання про довіру у зв'язку з внесенням ним законодавчих або інших пропозицій і не йде у відставку, коли парламент відхиляє ці пропозиції. До того