У Великобританії поза контролем парламентського комісара зали-шається сфера місцевого самоврядування. Він також не має права займати-ся питаннями, віднесеними до компетенції судів або адміністративних три-буналів. До того ж його повноваження охоплюють діяльність не усіх міністерств та відомств. Зокрема, комісар не може розглядати скарги на ро-боту поліції, органів управління державним сектором економіки, охорони здоров'я тощо.

Загальний порядок роботи омбудсманів такий: скарги окремих гро-мадян на дії органів влади і посадових осіб передають омбудсманам, вони починають розслідування. У Великобританії ці скарги спочатку подають депутатам від відповідних виборчих округів, а ті вирішують — передавати їх парламентському комісару, чи ні. За змістом своїх повноважень омбудс-мани з власної ініціативи контролюють виконання вимог законності в діяльності органів влади. Проте вони не мають права вживати оперативні заходи, пов'язані з прямим втручанням у роботу цих органів.

Звичайною формою реагування з боку омбудсманів є різного роду по-дання і пропозиції. З ними, зокрема, омбудсман може звернутися до пар-ламенту або уряду, пропонуючи зміни у законодавстві. У Швеції омбудсма-ни наділені правом законодавчої ініціативи, а в Іспанії та Польщі — пра-вом ініціювати конституційний контроль.

Практично в усіх країнах омбудсмани мають право звертатися до ор-ганів влади і посадових осіб, яких вони контролюють, з рекомендаціями ліквідувати наслідки вчинених порушень. Такі звернення звичайно мають місце у зв'язку з ненавмисними неправомірними діями, іноді їм надається превентивний, профілактичний характер. У випадках грубого порушення законності омбудсмани у Скандинавських країнах і Фінляндії можуть по-рушити кримінальну справу і навіть виступати із обвинуваченням у суді.

Щороку омбудсмани подають парламенту звіт про свою роботу, який, як правило, розглядається у спеціальній комісії (комітеті). У Франції медіатор звітує ще й перед президентом.

В усіх країнах, де вони існують, омбудсмани розглядаються як своєрідні посередники між особою та органами влади. Вони позбавлені змоги виправляти рішення відповідних органів і посадових осіб. Їхня діяльність за своєю природою є швидше наглядовою, ніж контрольною. Сама ж діяльність омбудсманів сполучається з іншими формами парла-ментського контролю і нерідко спричиняє їх застосування.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів. Прик-ладом такої практики є робота палат парламенту Швейцарії. Уряд щороку складає звіт про свою діяльність і передає його до парламенту. У парламенті звіт спочатку вивчають постійні комісії, а потім обговорюють самі палати.

Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах парламентів відбуваються дебати із загальних питань урядової політики. Характерно, що форма трон-ної промови прийнята не тільки у Великобританії та в деяких інших євро-пейських парламентарних монархіях, а й у колишніх домініонах, зокрема в Канаді. Тут з тронною промовою виступає генерал-губернатор.

До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю ор-ганів виконавчої влади звичайно відносять роботу постійних, спеціаль-них і слідчих комісій (комітетів) парламенту. При цьому такий конт-роль тією чи іншою мірою притаманний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від форми державного правління.

У країнах із змішаною республіканською і парламентарними форма-ми правління певні функції контролю за урядом здійснюють постійні комісії. Виняток становить лише Великобританія, де відповідні парла-ментські структури аж ніяк не пов'язані із спеціалізацією окремих міністерств. У Швеції контрольні функції сконцентровані у однієї з постійних комісій — конституційної комісії. Спеціальні комісії також ре-алізують контрольні функції щодо уряду.

Що ж стосується слідчих комісій, то їх утворення практично зав-жди є подією неординарною. Виняток становлять лише США, де діяльність комітетів з розслідування є однією із складових роботи конгре-су. Існуючі тут постійні комітети і комітети з розслідування наділені пра-вом проводити так звані слухання. Для цього вони можуть викликати не тільки відповідних урядовців, а й свідків, експертів тощо. За неправдиві свідчення і свідому дезінформацію з боку запрошених на слухання ос-танні можуть бути звинувачені у «неповазі до конгресу», що тягне за со-бою кримінальну відповідальність. Все це зумовлює високий рівень авто-ритету представницького органу і його комітетів.

Разом з тим не всі представники виконавчої влади вважають себе зобов'язаними з'являтися на такі слухання. Конституційна теорія і прак-тика США знає поняття привілею виконавчої влади. За змістом цього по-няття виконавча влада повинна завжди надавати інформацію конгресу, за винятком тих випадків, коли й оголошення може завдати шкоди держав-ним інтересам. Встановлює наявність такого інтересу сам президент. На нього і поширюється в першу чергу дія привілею виконавчої влади.

Президент США на свій розсуд вирішує, чи слід ту або іншу інфор-мацію доводити до відома конгресу. Відмова тих чи інших посадових осіб адміністрації надавати конгресу інформацію і, зокрема, оголошувати її на слуханнях у комітетах з посиланням на відповідний привілей може мати місце тільки з санкції президента. В останні десятиліття помічники прези-дентів неодноразово користувалися привілеєм виконавчої влади у своїх ви-ступах на слуханнях. Дещо складніша ситуація з членами кабінету, затвер-джуваними на посадах «з поради і згоди» сенату. На практиці вони також нерідко посилаються на те, що діють за уповноваженням президента.

Формулюючи привілей виконавчої влади, прихильники цієї дер-жавно-правової конструкції посилаються на положення ст.