Ордонанси можуть змінювати законодавство. Протягом строку деле-гування парламент не може їх змінювати. Ордонанси набувають чинності після офіційного опублікування їх і втрачають силу, якщо законопроект про їх затвердження не буде внесений урядом до закінчення визначеного строку або якщо цей законопроект не буде прийнятий парламентом. Після закінчення строку делегування Ордонанси з питань, що віднесені до сфери компетенції законодавчої влади, можуть бути змінені лише законом. Ха-рактерно, що на перехідний період після прийняття Конституції Франції 1958 p. саме Ордонанси були тією правовою формою, на основі якої забез-печувались утворення і діяльність нового державного механізму.

Можливості делегування законодавчих повноважень передбачають і основні закони деяких інших держав. Так, в Італії воно може бути здійсне-не за умов визначення його принципів і критеріїв. Парламент може деле-гувати уряду право законотворчості з будь-яких питань, за винятком тих, які самою конституцією віднесені виключно до його компетенції, а саме:

прийняття конституційних законів, законів щодо затвердження бюджету та фінансового звіту, а також законів, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів. Механізм делегування законодавчих повноважень передбачає, що відповідні акти уряду втрачають силу з моменту їх прий-няття, якщо вони не були затверджені парламентом протягом 60 днів після їх офіційного опублікування. Урядові акти, видані на основі делегованих повноважень, мають назву законодавчих декретів.

В Іспанії акти, які приймає уряд на основі делегування, також нази-вають законодавчими декретами. Парламент не може передавати повнова-ження на правотворчість з питань, які регулюються органічними законами. Це насамперед питання основних прав і свобод, виборчого права, автономії тощо. Конституція визначає принципи, форми і механізм делегування, близькі до встановлених в італійському основному законі. На відміну від Франції, де парламент, передавши певну галузь законодавчого регулювання урядові, безумовно відмовляється від своїх повноважень до закінчення стро-ку відповідного делегування, тут така відмова не визнається. У випадках, коли внесений у парламент законопроект суперечить змісту делегування, можлива відміна або часткова зміна закону, що встановив це делегування.

У Португалії урядові акти делегованого характеру мають назву дек-ретів-законів. Конституційне визначено, що делегування законодавчих функцій уряду може мати місце тільки один раз. Водночас припускається поетапне використання делегованих повноважень. Декрети-закони втрача-ють силу разом з відставкою уряду, який їх видав, а також по закінченні легіслатури парламенту, що здійснив делегування, або після його достро-кового розпуску. Визначений різний порядок затвердження декретів-за-конів, прийнятих під час роботи парламенту і введених у період парла-ментських канікул або перерв між сесіями.

Відповідні норми можна знайти в основних законах деяких інших держав. Так, у Польщі нижня палата парламенту може надати уряду пов-новаження на видання розпоряджень, що мають силу закону, прийнявши для цього спеціальний закон абсолютною більшістю голосів. Закон про де-легування повноважень має визначати предмет регулювання і строки ре-алізації цих повноважень. Уряду не можуть бути передані повноваження на видання розпоряджень щодо зміни конституції, виборів президента і де-путатів парламенту та представницьких органів місцевого самоврядування, а також прийняття державного бюджету, ратифікації найважливіших міждержавних договорів і регламентації окремих прав громадян. Урядові розпорядження відповідного характеру підписує президент, який може у двотижневий строк повернути їх уряду. Тим самим делегатами парла-ментських повноважень можна вважати як уряд, так і президента.

Ідея парламентського делегування повноважень сприймається од-нозначно далеко не завжди. Зокрема, в державно-правовій теорії ФРН де-леговане законодавство номінальне не визнається. З іншого боку, консти-туційне встановлено, що закон може уповноважити уряд або окремого міністра видавати постанови. При цьому мають бути визначені зміст, цілі і обсяг делегованих повноважень. Конституційна норма уможливлює навіть так зване субделегування: «Якщо законом передбачається подаль-ше передання повноважень, то для цього потрібна постанова» (ст. 80).

Свої особливості має відповідна практика органів законодавчої і ви-конавчої влади у США. Тут делегування теоретично не припускається че-рез те, що передання повноважень суперечило б принципу жорсткого поділу влад. Такий підхід підтриманий і судовою практикою. Але вже з початку XX ст. суди, залишаючись на позиції заперечення делегування законодавчих повноважень конгресом, визнали прийнятним і таким, що не суперечить конституції, передання президенту та іншим органам вико-навчої влади повноважень на видання постанов, правил та інших норма-тивних актів. У конституційній теорії подібні делеговані конгресом пов-новаження називаються квазізаконодавчими.

Надання квазізаконодавчих повноважень органам виконавчої влади США не пов'язується з контролем за реалізацією їх з боку конгресу. Проте закони, які передбачали делегування таких повноважень, іноді містили по-ложення про те, що відповідні акти виконавчої влади ще до набуття ними чинності треба подавати конгресу. Конгрес не міг змінювати ці акти, але во-ни набували чинності лише за умов, якщо палати протягом певного строку не приймали резолюції, які заперечували необхідність подібної правотвор-чості. Така практика довгий час була відома як законодавче вето. Однак на початку 80-х років XX ст. верховний суд визнав її протиконституційною.

Значно різняться теорія і практика парламентського делегування у Великобританії та багатьох інших англомовних країнах з парламентарни-ми формами правління. На відміну від країн континентальної Європи, у Ве-ликобританії для парламенту не існує формальних обмежень у делегуванні своїх повноважень. Водночас передання повноважень зовсім не означає, що відповідне питання виключається з компетенції парламенту. Всі акти, прийняті на основі парламентського делегування, називаються делегова-ним законодавством.

Нині у Великобританії прийнято тезу, за якою всі парламентські акти є законами, але не всі закони є парламентськими актами. За змістом цієї тези поняття закону охоплює і делеговане законодавство.

Відмінність між парламентськими актами й актами делегованого законодавства вбачається насамперед у тому, що