Суб'єктами делегування визнаються насамперед монарх та окремі члени уряду. Найбільш авторитетними актами делегованого законодавст-ва вважаються накази короля (королеви) в таємній раді. Формально деле-гатом у таких випадках виступає глава держави, хоч, як зазначалося, відповідні акти розробляє уряд, і вони по суті є формою його правотворчості. Значно більше різних за назвами актів, які на основі делегованих повноважень видають безпосередньо члени уряду.

Важливим елементом парламентського делегування є контроль за відповідними актами з боку парламенту. Реально у Великобританії існує дві форми такого контролю. По-перше, на контроль до палат парламенту передаються акти делегованого законодавства, що вже набули чинності. Протягом 40 днів з моменту представлення такого акта в парламенті кож-на з палат може його відмінити. Проте всі дії, вчинені на основі цього ак-та до його скасування, вважаються законними. По-друге, акт делеговано-го законодавства передається до палат парламенту у вигляді проекту, і во-ни затверджують його шляхом прийняття спеціальних резолюцій. До де-легованого законодавства, прийнятого членами уряду, звичайно застосо-вується перша з названих форм парламентського контролю.

Не менш поширеним різновидом урядової правотворчості є різного роду нормативні акти, введені на основі і на виконання законів. Вва-жається, що ці акти приймаються за власними повноваженнями органів виконавчої влади, зокрема уряду, і є за своїм характером підзаконними актами. Відповідна практика відома як здійснення регламентарної влади, а подібні акти, незалежно від їхніх конкретних назв, визначаються як регламентарні акти, або регламенти.

Концепція регламентарної влади вперше була сформульована в XIX ст. у Франції. З часом вона знайшла відображення в державно-пра-вовій теорії і практиці багатьох країн. З позицій змісту цієї концепції регламентарні акти є не законодавчими, а адміністративними норматив-но-правовими актами. Вони не можуть змінювати або відміняти закони. З іншого боку, регламентарні акти покликані забезпечити застосування законів. Вони приймаються органами виконавчої влади для розвитку за-конодавчих актів, доповнюють і конкретизують їх.

Досить типовою є практика прийняття регламентарних актів у Франції. Основний закон цієї держави визначає сферу таких актів лише в загальному вигляді. Найзначнішими серед них є декрети. Вони можуть навіть змінювати закони, прийняті з питань, не віднесених до сфери за-конодавства, для чого потрібний висновок органу конституційного конт-ролю — конституційної ради.

Компетенція видавати декрети належить прем'єр-міністру. Саме він, згідно зі ст. 21 Конституції Франції, «забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження». Однак глава уряду реалізує регламентарну владу із застереженнями, встановленими в ст. 13, де сказано, що президент підписує декрети, які були обговорені в уряді. Поряд з цим хоч зовні вона не узгоджується з прийнятою тут концепцією делегованого законодавства. Відповідній діяльності уряду служить так звана королівська прерогатива — сукупність правомочностей, які формально належать монар-ху, а фактично реалізуються урядом. Прерогатива є своєрідним рудимен-том широких владних правомочностей монархів феодальних часів. Нині во-на майже повністю втратила своє первісне значення і позначає повноважен-ня, що належать і здійснюються урядом. Акти, прийняті на основі ко-ролівської прерогативи, звичайно мають ті самі назви, що й акти делегова-ного законодавства. Всі вони підлягають судовому контролю.

Отже, нормативно-правові акти органів виконавчої влади, незалеж-но від їх формального походження та методів і засобів введення, майже завжди приймаються з ініціативи урядів. Роль парламентів навіть у ситу-ації з делегованим законодавством в цілому пасивна. Все це підтверджує загальний висновок про те, що уряд займає домінуюче місце в державно-му механізмі і реалізує найважливіші владні функції.