у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а та-кож — за згодою сторін спору — Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією лри Торгово-промисловій палаті України та іншими органами ви-рішення спору, якщо це не суперечить чинним законам Украї-ни або передбачене міжнародними договорами України.
По-третє, згода може бути виражена у письмовому контрак-ті, тобто у документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному шляхом обміну листами, повідом-леннями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна сторона стверджує про наявність годи, а інша проти цього не заперечує. З метою реалізації ст. 38 Закону України
"Про зовнішньоекономічну діяльність", яка вказує на вибір суб'єктами правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається складення арбітражної угоди (арбітраж-ного застереження). В угоді має бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити прова-дження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чин-ність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред'явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв'язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.
По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за до-говором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.
Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су-часній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. У зв'язку з цим з 1978 p. Комісією міжнародного права ООН проводиться робота з питань юрисдикційного іму-нітету держав. Її результатом став збірник "Матеріали про юрисдикційні імунітети держав і їх власності" (Нью-Йорк, 1982 p.). Наступним етапом кодифікації та прогресивного роз-витку норм юрисдикційного комітету держав став проект ста-тей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прий-нятий у першому читанні Комісією міжнародного права 1986 p. Проте остаточна кодифікація цих норм можлива тіль-ки у разі прийняття відповідної конвенції, яка сьогодні є по-трібною для уникнення суттєвих протиріч у законодавстві та практиці держав.
Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо-лютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її правосуб'єктності може бути різним.
Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним іму-нітетом.
Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума-чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заяв-ления позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перес-тає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.
У більшості держав набула поширення теорія функціональ-ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго-вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во-лодіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 p. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держа-ви. Вона містить перелік випадків, у яких держава не ко-ристується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Незастосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного ха-рактеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерцій-ну установу в державі суду, який розглядає справу.
Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) дру-гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.
На засадах теорії про функціональний (обмежений) імуні-тет грунтуються Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.). Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах (Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про іму-нітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеже-ного імунітету застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення
