Питання, пов'язані з імунітетом держави, її органів та пред-ставників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є став-лення до застосування імунітету у разі пред'явлення зустріч-ного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. Перетерського, Л. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустріч-ному позову держава, котра є позивачем по основному позову, не надала; то до зустрічного позову застосовують загальні пра-вила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не оз-начає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про іму-нітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовува-лося у судовій практиці.

Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, кот-ра пред'явила позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що грунтуються на тих же правовідносинах чи фак-тах, що і основний, вважається наданою. Це випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад, Віден-ської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p. (статті 31, 32)' та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 p. (ст. 1). Наприклад, у п. 3 ст. 32 вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від юрисдикції від-повідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позо-вів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції зазначає, що дипломатичний агент користуєть-ся імунітетом від цивільної юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє інтереси акредитуючої дер-жави. Тобто, права посилатися на імунітет щодо зустрічного позову позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1 Єв-ропейської конвенції 1972 p. зазначає, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави щодо зустрічного позову, якщо у його ос-нові є правовідносини чи факти, на яких базується основний позов.

Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та засто-сування імунітету в разі заявления зустрічного позову є ст. 10 за назвою "Зустрічні позови", що увійшла до згадуваного про-екту статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 1986 p. Вирішення цього питання тут базується на тісному зв'язку понять "зустрічний позов" та "основний позов". Зуст-річний позов — це цивільно-правова вимога, яка порушується відповідачем у відповідь на перший, пред'явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, як-що позов, порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.