Юрисдикційний імунітет України

Законодавство України майже не регулює питання про зго-ду держави на юрисдикцію, за винятком норм Законів Украї-ни "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про міжнародний комерційний арбітраж" та ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України за назвою: "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет", де зокрема зазначено, що пред'яв-лення позову до іноземної держави може бути допущене лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Відсут-ність національного нормативно-правового акта про імунітет держави та її власності є причиною недосконалості норм про регулювання питань юрисдикції та імунітету від неї. У ст. 1681 проекту Цивільного кодексу України вказано, що сторони мо-жуть передбачати своєю угодою компетенцію іноземного суду. Угода, відповідно до цієї норми, має бути оформленою пи-сьмово. Певною мірою зазначені питання запропоновано вре-гулювати у ч. 5 проекту Господарського процесуального ко-дексу України, яка присвячена й питанням судового імунітету.

Вирішуючи питання про згоду щодо зустрічного позову, слід мати на увазі, що законодавство України сформувалося під впливом законодавства колишнього СРСР. Розділ VI Ос-нов цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік містив ст. 61 під назвою: "Позови до іноземної держави. Дип-ломатичний імунітет". Вона мала таку ж редакцію, як і відповідні статті цивільних процесуальних кодексів колишніх союз-них республік, у т. ч. й ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України. Стаття 61 не розмежовувала основний та зустрічний позови, а у коментарі до неї зазначалося, що пред'явлення позову іноземною державою не свідчить про зго-ду цієї держави на те, щоб до неї у процесі, який уже виник, був пред'явлений зустрічний позов. За судом не визнавалося право приймати таку зустрічну вимогу без прямої згоди іно-земної держави-позивача по основному позову1. Вчені Украї-ни, роз'яснюючи ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, зазначали, що звернутися до іноземної держави з позовом, зокрема зустрічним, можна лише за згодою компе-тентних органів цієї держави (І. Беленчук).

Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочин-стві, крім вказаних норм, регулювали норми "Положення про дипломатичні та консульські представництва іноземних дер-жав на території СРСР", затвердженого Указом Президії Вер-ховної Ради СРСР від 23 травня 1966 р. та міжнародних договорів за участю колишнього СРСР, а саме Віденської кон-венції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Віден-ської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p., до якої СРСР приєднався в 1989 p., двосторонніх консуль-ських конвенцій, укладених свого часу СРСР з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною Ірлан-дією, Японією, Францією). Виникло питання, котре так і не було вирішене остаточно, про узгодження змісту статей 31 і 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p. із загальним правилом щодо необхідної згоди на зустрічний по-зов, який містили коментарі до національного законодавства.

Сьогодні в Україні ситуація не змінилася, її національне законодавство, а саме ні ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, ні норми зазначеного Положення про дип-ломатичні представництва та консульські установи держав в Україні, не вказують чітко на необхідність обов'язкової згоди щодо зустрічного позову. Позиція вчених, висловлена у ко-ментарі до ст. 425 вказаного Кодексу, не є джерелом права, а норми деяких міжнародних договорів за участю України, на-приклад, п. З ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., суперечать її національному законодавству.