Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР та Болгарією про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1967 р.; ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР і Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних і криміналь-них справах 1982 р., ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Ли-товською Республікою про правову допомогу та правовідно-сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.;

ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і криміналь-них справах 1993 р.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: надання безоплатної правової допомо-ги; звільнення від сплати мита; поширення пільг із сплати мита на всі процесуальні дії по певній справі, охоплюючи виконання рішення (наприклад, ст. 17 Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1982 p.); витрати із складання довідок, перекладів, засвідчення документів, сплати завдатків (ч. 2 ст. 17, ст. 21 Договору між СРСР і Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.); судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення інозем-цями судових витрат передбачене законодавством деяких дер-жав, наприклад ст. 1119 ЦПК Польщі. Відповідно до неї по-зивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак гро-мадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, від-повідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Поль-ща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим спо-собом: у них може бути встановлено норму про взаємне вико-нання рішень у частиш стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відно-сини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної уго-ди або за умови взаємності (наприклад, 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 1 ЦПК Поль-щі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосо-вують вимоги відповідного національного законодавства.

Вказане підтверджує приклад з практики Міжнародного комер-ційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до рі-шення цього суду від 9 грудня 1993 p. відповідач — польське приватне підприємство "База продовольчих і промислових товарів. Експорт-Імпорт" (Республіка Польща) - мав протягом місяця з дня отримання рішення сплатити птахофабриці "Рогатинська" (Україна) 9 тис. доларів США — вартість недопоставленого това-ру за бартерним договором та 360 доларів США - відшкодування витрат по сплаті арбітражного збору. Рішення суду визнав компе-тентний орган Польщі. Проте, на думку цього органу, рішення могло бути виконане тільки у випадку сплати витрат по виконан-ню рішення, що передбачено нормами ЦПК Республіки Польща.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України при винесенні рішення не обговорював процесуальні питання за законодавством іноземної держави. Міжнародні договори за учас-тю України та Польщі не-звільняють іноземця від вказаних ви-трат. Таким чином, сторона у справі — позивач (підприємство, зареєстроване в Україні), позов якого задоволений, для його ви-конання на території іноземної держави (за місцем знаходження відповідача чи його майна), повинен сплатити майже третину від задоволеної рішенням суду позовної вимоги. З точки зору міжна-родних угод, у тому числі й ст. ПІ Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень 1958 p. (учасниками якої е Україна та Польща), для виконання арбітраж-них рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжливі умови або більш високі мита чи збори, ніж ті, які передбачені для виконання внутрішніх арбітражних рішень. Водночас вимоги по сплаті витрат для виконання рішення не є протиправними. Але інтереси сторони, позов якої задоволене, навряд чи можна вважа-ти захищеними в повній мірі.

Оскільки у договорах про надання правової допомоги, укладених за участю України, чимало питань цивільного про-цесу врегульовані майже однаково, можна стверджувати, що Мінська конвенція 1993 p. стала результатом уніфікації уже уніфікованих норм двосторонніх договорів. Звичайно, цей ба-гатосторонній договір не усуває можливості укладення дво-сторонніх договорів про правову допомогу з державами, які беруть у ньому участь. Міжнародна практика знає приклади, коли одні й ті ж держави були учасниками багатосторонньої конвенції та двосторонніх договорів з одних і тих же питань. Наприклад, чимало учасників Гаазької конвенції з питань ци-вільного процесу 1954 р., про яку мова йтиме далі, уклали між собою й двосторонні договори про правову допомогу. Так, свого часу СРСР, учасник цієї Конвенції, уклав двосторонні договори з Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фін-ляндією, колишніми Чехословаччиною та Югославією, які та-кож брали участь у Гаазькій конвенції. Чимало з цих договорів формацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допо-моги у веденні арбітражного процесу.