Насправді , як зазначає далі Четвернін , не існує ні ідеальної правової (ліберальної) , ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну , що знищує всілякі прояви свободи ) . Реальні держави або ближче до правової , або до поліцейської .

Виходячи з усього вище сказаного , зрозуміло , що суттєвою рисою правової демократичної держави , покликаної виконати свою загально-людську місію , є безумовність свободи особи . Здається , нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те , що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства , які збуджують людську свідомість , і що визнання гідності , притаманної всім членам дюдської сім’ї , їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи , справедливості та миру на землі .

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві , визнання її права на життя , свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного .

Важливо , щоб права і свободи людини були не тільки проголошені , а й надіцно захищені . Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ) , визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини , встановила , що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів , додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою , основа свободи , справедливості та миру .

Досвід засвідчив , що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової . З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі , оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства , визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики .

Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру . Законодавець обмежений правовими конституційними принципами , а також правами людини . До того ж він перебуває під контролем народу ( демократичні вибори , проведені народом ) . Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів , здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом , який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади .

Вимоги до виконавчої влади добре відомі . Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом . Ця влада не має права присвоювати собі повноваження , не передбачені законом , і вимагати від громадян виконання обов’язків , не закріплених у законі .

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів , що часто виявляється виконавчою владою , є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій . Інакше зловживання з боку виконавчої влади , залишаючись безкарними , відкриватимуть шлях до тиранії .

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої , судової влади . А щоб виконати таку місію , судові установи повинні бути незалежними . На цьому постулаті грунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави . Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової владжи у правовії державі . Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади . А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права .

Такий зв’язок випливає з ролі арбітра , яку судова інстанція відіграє в суспільстві . Існування такої ролі визначається тим , що судова влада не тільки застосовує закони , а й активно , у різних формах бере участь у їх створенні . До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації , грунтуючи свої рішення на дусі закону , а не тільки на його букві . Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи , виходячи зі змісту , смислу закону , якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані .

Однак головне полягає в тому , щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань .

Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової держави , які , до речі , можна розділити на дві групи : соціально-змістовні і формальні . Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою , що утворюють певну цілісність , розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично , в абстракції .

Отже , соціально-змістовними ознаками правової держави є:

що не заборонено законом , а державі і її чиновникам – лише те , що дозволено;