Загальна декларація прав людини складається з преамбули та ЗО статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економіч-ні, соціальні та культурні. У першій статті викладені загаль-ні положення, на яких базується Декларація,— невід'ємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопу-щення дискримінації щодо прав і свобод людини.

Загальна декларація прав людини не є юридичне обо-в'язковим документом, проте відбиває загальну домовле-ність народів світу і є моральним зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави використову-вати Декларацію в юридичному, моральному та політично-му плані як на міжнародному, так і на національному рівні.

Загальна декларація прав людини стала складовою части-ною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 груд-ня 1966 р. на розвиток Загальної декларації прав людини,— Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації кожний пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. Міжна-родні пакти поклали на держави зобов'язання дотримувати-ся проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поши-рюють і конкретизують її положення. Але є розбіжності в реалізації норм цих Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобов'язується поважати й забезпечувати права, що містять-ся у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про еко-номічні, соціальні і культурні права кожна держава зобов'я-зується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово забезпечити визнані у Пакті права. До Хартії прав людини належить ще один доку-мент— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього пакту.

Міжнародні документи про права людини не є застигли-ми стандартами, вони виникають за конкретних умов, у визначений час і, звичайно, можуть уточнюватись, змінюва-тись, розвиватись. Під егідою ООН та інших міжнародних організацій розроблено ряд декларацій, конвенції та інших документів щодо прав людини.

Правовий статус громадянина в Конституції України базується на здобутках світового досвіду конституційного права, а також відповідає визнаним міжнародним стандар-там у галузі прав людини. Зокрема, кожний з Вас може зробити порівняльний аналіз розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» і Хартії прав людини з тим щоб особисто пересвідчитись, якою мірою принципи та норми міжнародних документів втілено в Конституції України.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948 р.). Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський

соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва ві Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представ-ників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенга-генської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Щоб мати уявлення про обсяги Міжнародної діяль-ності, пов'язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з приму-сових і недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із за-сновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжна-родних інститутів захисту прав людини. Цьому сприя-ють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її націо-нальних інтересів і безпеки шляхом підтримання мир-ного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Консти-туції записано, що кожен має право після використан-ня всіх національних засобів правового захисту зверта-тися за захистом своїх прав і свобод до відповідних між-народних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких

У сучасній політико-право-вій теорії є декілька варіан-тів класифікації прав і свобод людини, серед них найбільш поширеною є класифіка-ція за Міжнародними пактами на такі групи: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні. Громадянські права людини ототожнюють з особистими правами людини, тому що вони регулюють суспільні відно-сини особи в конкретному суспільстві. Іноді економічні, соціальні та культурні групи об'єднують в одну групу соціально-економічних прав. У науковій літературі порушу-валося питання про винесення в окрему групу так званих «фізичних прав» (право на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання тощо).

Статус громадянина складається не лише з прав і свобод, оскільки до нього входять також і конституційні обов'язки людини й громадянина, закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Під час здійснення своїх