3Див.: Слабченко М. Соціально-правова організація ... - ст.285-286.

По своєму змісту ці збірники нагадують сучасні коментарі законів, але коментувались у них не тільки конкретні законодавчі акти, а встановлена практика діяльності судів, включаючи фрагменти законодавчих актів Литовської, Польської і Російської держави, і навіть преценденти.

Великий історик минулого століття Д. Багалей в роботі «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892) писав: «У випадку відсутності якого-небудь законоположення у книгах права Магдебургського або в привілеях, для рішення тієї чи іншої спірної справи запозичають його із цесарського права, а іноді судять по древнім звичаям або по зразку подібної спарви, що служила раніше предметом судового розбору». Про це можна прочитати і в інших дослідників старовини. Звичай діяв поряд з писаним законом, а в Запоріжській Січі, де своїх законів не було, а чужі нерідко ігнорувались, мав переважне значення.

Але Магбургське право регулювало не тільки питання, пов’язані з злочином і покаранням. У збірнику були норми, які стосувались міської самоуправи, громадсько-правової відповідальності, інших питань життя та побуту конкретного міста.

Воно вводилось жалуваною грамотою польських королів для деяких міст Сіверської землі, пізніше Лівобережної України з середини ХІ\/ століття.

Отже, звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм. Про це свідчать такі характерні ознаки: широке застосування смертної кари; досить суворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль «публічного права»; усна форма вираження правових норм (у більшості випадків); консерватизм; обрядовість.

ІІ. Здійснення судочинства в Запорозській Січі.

Хто здійснював судочинство у Запоріжській Січі? До кінця Х\/ІІ століття судова система і організація судового процесу на Січі були порівняно визначеними. Проводилось попереднє слідство, на суді виступали позивач та відповідач, оцінювались добуті докази, а по більш-менш важливим громадянським і більшості кримінальних справ хід судового розгляду заносилось у спеціальну книгу, які являла собою своєрідний протокол і рішення суду по справі. Торкаючись цього питання, один з відомих знавців архівних матеріалів Запоріжської Січі і України Х\/І - Х\/ІІІ ст.ст., автор книжки «Історія нової Січі» А. Скальковський висунув припущення, що більшість громадянських справ того часу вирішувались словесно, а записи в спеціальних книжках робились тільки по кримінальним справам. У якійсь мірі він правий, хоча інший історик, Наріжний, автор ряду робіт про запорожців, говорить, що записи в книгу поміщались і по громадянським справам, які розглядались в коші, де оперували письмовими доказами. Іншими словами, записи в книзі велись в судах більш високого рангу, а, значить, по більш важливим справам. «Дрібниці» вирішувались в усній формі.

1. Суди.

Як і завжди, коли відсутні оригінальні архівні матеріали, виникають логічні домисли. Так було і по ряду питань судової діяльності в Запоріжській Січі. Одним з них було питання судового устрою і порядку: хто судив винних на Україні , в тому числі і на Лівобережній? Відомий дослідник старини Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 року громадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами земськими, міськими, підкоморськими, тобто перед статутовими судами, які діяли в той час і в інших частинах Речі Посполитої. В якості апеляційної інстанції для цих судів був Люблінський трибунал. Разом з тим у багатьох містах функціонували так звані міщанські суди, а у козаків козацькі. Але А. Лазаревський в рецензії на книжку Д. Міллера «Суди земські, міські і підкоморні в Х\/ІІІ столітті» опротестував цю думку. Він говорить, що для такого категоричного твердження у Д. Міллера не було достатніх підстав. Більше того А. Лазаревський наводить деякі дані, які свідчать про те, що на територію України того часу суд і розправу над громадянськими особами творили не статутові суди, а «намісники» польських вельмож Вишневецьких, Острожських, Конецпольських, Жолкевських... Причому, на підставі знайдених ним архівних матеріалів про ратушні суди Х\/ІІ століття робить висновок, що намісники або старости майже не засідали. Від їх імені зазвичай судочинство велося війтами при участі бургомістрів і райців. Відповідно, на думку А. Лазаревського, в Лівобережній Україні до Б. Хмельницького статутних судів (передбачених відповідним законом) взагалі не було.

Вирішувати спір, не маючи ніяких архівних матеріалів, неможливо. Два ці підходи мають право на існування, але з деякими уточненнями. Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях України були різними. Не була одноманітною і їх судова практика: різними були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на переферії, і в Запоріжській Січі, в мирний час і під час походів...

В місцевостях, освоєних населенням, дійсно були створені і функціонували статутні суди1. Ці суди створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існувавшими законами. Але в цей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, магістрацькі, полкові, генеральний суд і суд генеральної канцелярії. Здійснювалось таке правосуддя і командуванням частин і підрозділів впритик до кошового атамана.

Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати і милувати злочинців. Копні суди (копа - зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони скликались в сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по наполяганню «потерпілого». Якщо скликалась «Горяча копа», тобто термінова, то вона зразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин,