З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і суть прав людини.

Поряд з цим розбіжності природньо-правового і позитивістсського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності, перш за все, обмеження влади держави правами людини не повинно вести до зменшення її ролі яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в наданні їм законодавчої, тобто загальнообов’язкової форми.

Мета природньо-правової доктрини - обмежити претензії держави на свій розсуд визначати об’єм прав і свобод людини, не рахуючись з необхідними для нормальної життєдіяльності індивіда набору прав, які об’єктивно притаманні йому від народження, і тому є невід’ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави Общая теория прав человека... - С. 13.. Держава не може не визнавати права людини на життя, гідність, недоторканість власності, житла. І хоча ці права належать людині від народження, але захищеність їм надає юридична форма, тобто форма закону. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі, яка зобовязана взяти на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, але і їх законодавчого формулювання. Особливе значення має запис цих прав в Конституції.

Практика держав, які визнають природньо-правову доктрину походженняправ людини, однак невідкидає їх позитивістського оформлення, і природньо-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову “енергію”, а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.

Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки “батьки-засновники” виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року Права человека накануне XXI века. - С. 225.. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев’ята поправка, що перелік у Конституції “ певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом” Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993. - С. 146-148..

Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природньо-правового і позитивстського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.

З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерельного конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: “Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об’ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і надпозитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою” Цит. за: Общая теория прав человека. - С. 15.

Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті “Ієрархія конституційних норм і її фукція в захисті прав людини” розрізняє природні права людини, основні права і права відповідаючі Конституції.

На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природнього права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в приамбулі Загальної декларації прав людини.

Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без вийнятків з давен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в