Західнонімецький вчений К. Штерн пише: “Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природньо-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини... Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні” Государственное право Германии. Т. 2. - М., 1994. - С. 148.

Таким чином, ми спостерігаємо в конситуційній і судовій практиці зарубіжних країн пом’якшення протиснояння природньо-правових і позитивістських підходів. При чому практика іде по шляху позитивного закріплення природніх прав і принципів. Це сприятлива тенденція, яка знімає протистояння і крайнощі вказаних доктрин - незахищеність природніх прав людини поза державним закріпленням і віддалення позитивістського вченя від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Саме розрив позитивізму з переліченими цінностями дозволив широке його використання тоталітарними режимами, зокрема Радянський Союз, який категорично заперечував вчення про природні права і завжди виступав “благодійником” по відношенню до народу, який отримав свої права по милості всесильної держави. Конституція України визнала, що “права і свободи людини є невідчужувані та непорушними “(ч.2 ст.21 Конституції України). Поряд з цим Конституція містить позитивістське закріплення широкого переліку прав і свобод, і це не суперечить сучасній конституційній практиці. Визнаючи природні невідчужувані права людини законодавець намагається закріпити їх в основних конституційних правах і свободах і забезпечити системою гарантій і механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційний, судовий, адміністративний захист, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і т.п.).

Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважачи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

2. Основні чи конституційні права? Досліджуючи права людини виникає питання: що розуміти під основними правами, чи можна ототожнюнювати з конституційними правами? Відсутність чіткого формулювання в ряді конституцій утрюднює відповідь на це питання. Однак, на думку автора, основні права індивіда - це конституційні права. Основні права є суб’єктивними. Ця істина, яка сьогодні очевидна, в ході істоичного процесу неодноразово заперечувалась. Тільки на початку XX сттоліття в наслідок тривалих суперечок про поняття суб’єктивного права взагалі і основних прав в особливості кристалізувалося нове розуміння основних прав як суб’єктивних, що дало можливість громадянину посилатись на них перед лицем владних структур Государственное право Германии. Т. 2. - С. 177..

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, що також є основними правами людини. Ці основні права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості, визначили ту межу, нижче якої держава не може опускатися. Це значить, що права і свободи людини перестали бути об’єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Сьогодні об’єм прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого сіспільства, але і “розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем світ, тим значніший вплив на права і свободи міжнародних фактоів” Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. - М., 1991. - С. 10-11.

Прийняття Міжнародного Білля про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976 р.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976 р.) внесло корінні зміни в правосуб’єктність людини, яка стала суб’єктом не тільки внутрідержавного, але і міжнародного права. Згідно міжнародного законодавства всі особи, які проживають в державі учасниці Пактів або на які поширюється юрисдикція цієї держави, мають можливість користуватися правами, передбаченими Пактами, без ознаки раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Це зобов”язує всі держави, які приєдналися до Пактів, привести своє національне законодавство у відповідність з вимогами Пактів. Після приєднання до Пактів створюється правова ситуація, при якій міжнародно-правові акти отримують приорітет над внутрішнім законодавством. Тому громадянин, політичні або громадянські права якого порушені, має право безпосередньо звернутися в Комітет з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.

Тому в сучасних умовах під основними правами людини, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейської соціальної хартії (1961 р.). Якщо яке-небудь основне право людини