Право виступає як система громадського порядку і тому має потребу в державному апараті, який може забезпечити дотримання цього порядку встановленням юридичної відповідальності.

В розумінні права суміщаються два різних уявлення про нього: "справедливе і добре", що "корисно всім чи багатьом в якій-небудь державі". В сучаснй інтерпритації ця дилема представлена позитивистським і непозитивистським підходом до його розуміння.

Позитивистський підхід затверджує наявність нерозривного зв"язку між державою і правом. Позитивізм суміщає право з законними і підзаконними актами, які видаються державою і забезпечуються її примусовою силою. В марксистському вираженні право - це "закріплена в законі воля пануючого класу".

Непозитивістський підхід не пов"язує досить жостко природу права з діяльністю держави, її законами. Закон признається частиною права, правовим, якщо він несе в собі необхідне, справедливе, добре.

І один, і інший підхід має позитивні сторони - орієнтує на формальну визначеність правової норми і на її відповідність потребам, правам і собдам людини, інтересам суспільства. Оба підхода враховуються в такому розумінні права, коли воно признається внутрішньо узгодженою системою норм (загальних правил поведінки), встановлених або признаних державою в інтересах всього суспільства і які забезпечуються не тільки свідомістю їх необхідності і справедливості, але і силою державного примусу.

В вивченні права і шляхів його розвитку, вдосконалення виділяється порівняльне правоведення. В наш вік швидкого розширення зв"язків між державами всього світу особливо актуальним стає закріплення початків довіри і взаморозуміння між народами також і в області првава. Ось чому в багатьох країнах створені інститути порівняльного правоведення. Є такий інститут в нашій країні. Виправляючи помилки минулого, порівняльне правоведення не засіхає на правову самостійність окремих держав.

Як і в більшості європейських держав, в вітчизняному праві найбільш крупі його галузі - публічне і цивільне право. Цивільне - безпосередньо стосується окремих осіб(громадян, юридичних осіб). "Публічне" - то, що відноситься до положеня держави.

В публічне право включаються, наприклад, такі галузі, як державне, адміністративне, кримінальне право, ті норми, які визаначають положення держави, його органів, статус особистості, їх взаємостосунки (кмпетенція закладів, посадолвих осіб, права і свободи громадян, податки, покарання і ін.). Публічному праву притаманні імперативні норми.

Цивільне право дає простір автономії (і інціативі) приватних осіб. Об"єм такої автономії протікає з природніх і невід"ємних прав людини і регулюються публічним правом. Для цивільного права типові уповноважуючі, диспозитивні норми, які дають простір заінтерисованим ообам самим визначати свої стосунки. Публічний інтерес виявляється в тому, щоби виорстання прав і свобод було більш повним і не порушувало прав і свобод інших осіб, не суперечило закону, інтересам всього суспільства.

Норми права являють собою маленькі частини, "цеглинки", з яких будується право і його галузі. Норма права складається з:

гіпотези - вказуються коли, при яких умовах застосовується норма права;

диспозиції - зміст самого правила поведінки;

санкції - тієї скадової норми, в якій вказуються засоби примусу, які застосовуються при її порушенні.

Розрізняють норми:

зобов"язальні - встановлюють зобов"язаність особи здійснювати певні позитивні дії;

забороняючі - кладуть на особу обов"язок утримуватися від дій певного роду;

уповноважуючі - надають особі право здійснювати ті чи інші активні дії.

При таких відмінностях правових норм помітно, що одині з них - імперативні - в категоричній формі визначають певну поведінку, відхилення від таких вимог недопустимо; інші диспозитивні - надають учасникам правовідносин можливість самим вибирати інший більш доцільний для них варіант поведінки. Саме диспозитивні норми подані в цивільному праві. Сторони можуть можуть вступати в договірні відносини, а можуть цього не робити, умоат договору можуть визначатися сторонами. Нерідко використання диспозитивних норм має зв"язок з загальним принципом вітчизняного права "дозволено все, крім забороненого законом". Але і в цивільному праві є немалакількість імперативних норм, наприклад, обов"язковість нотаріального засвідчення договорів купівлі-продажу земельних ділянок, будівель.

Не маючи можливості охопити чіткими формуліровками з точною юридичною суттю всю складність сучасних цивільно-правових стосунків, законодавець все частіше став використовувати такі не зовсім чіткі поняття, як "розумний строк", "розумні засоби", "справедливе розпреділення між сторонами витрат", "суттєва зміна обставин", "протиріччя громадським інтересам". Такі формуліровки законів значно розширяють погляд сторін і суда в приміненні, реалізації права.

Через норми права, які закріпляють правила поведінки і мають загальнообов"язковий характер і санкції за нарушення цих правил, право здійснює регулювання громадських відносин в всіх сферах соціального життя. Воно впливає на розвиток суспільних відносин шляхом встановлення стимулів і заборон. Правова держава характеризується зв"язаністю правовими нормами, недозволеністю порушувати приняті нею закони.

3. Джерела і природа права.

Класифікація норм права відображає закріплений в Конституції України принцип розділення державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Закон займає головне місце серед джерел права. Приняті Верховною Радою закони володіють найбільшою юридичною силою. Конституція України являється основним законом.

В Констиції України виділяється прзначення людини і його прав вищою цінністю життя, їх захист - обов"язок держави. Конституція закріплює рівність всіх громадян перед законом, проголошує, наприклад, свободу слова і думки, право громадян на об"єднання. Разом з тим Конституція визначає і обов"язки громадян: захист Батьківщини, плата законно установлених податків і зборів і ін.

Реальне здійсненя і захист державою прав громадян, гармонізація інтересів особистості і суспільства складають потребу часу.

Закони і інші правові акти не повинні суперечити Конституції України.

До інших джерел права відносяться акти виконавчих органів: укази Президента, постанови Уряду, прикази