Зміст принципу “розподілу влади” доцільно тлумачити як константацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно владні повноваження таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди - навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування і противаг.

Тому закономірно, що приорітетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її субєктів (інституцій) - державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що “класична” тріада гілок влади” - законодавчої, виконавчої і судової - не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів.

Адже доктрина “розподілу влади” базується на деяких узагальненнях, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна система органів державної влади обумовлюється не тільки цим фактором, а й іншим - змістом більш конкретних функцій і завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду на це, поряд із державними органами, які певним чином співпадають з “класичними” гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер - наприклад прокуратура.

Недоцільність структурування змісту Конституції щодо окремих гілок влади обґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнив би розуміння і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, державного завдання, а саме - забезпечення плідної ефективної спів праці гілок влади. Мова йде про те, що принцип “розподілу влади” у найбільш поширеному розумінні, про яке сказано вище, має бути урівноважений принципом “єдності влади” або “взаємодії гілок влади”.

Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував теорію розподілу влади Монтескє за те, що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечі між нами, підкоренню окремих влад іншими. Сама ж гегелівська інтерпритація розподілу влади ґрунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого Аверянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 7..

Зрозуміло , що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (навіть за Монтескє судова влада у певному розумінні не є владою), є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави - президент. Це наприклад закріплено у російській Конституції: Президент “забезпечує узгодження функціонування і взаємодії органів державної влади” (ст. 80) Цит. за: Аверянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 7.

.

До речі в одному з останніх проектів нової Конституції України (у редакції від 24 лютого 1996 року) також передбачалось, що “Президент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування” (ст. 101). Однак в остаточному варіанті Конституції такого положення немає. Натомість передбачено здійснення інтегруючої функції Президентом України в межах його конституційного призначення чк “глави держави” (ст. 102 Конституції України).

Специфіка статусу Президента як глави держави полягає в тому, що вданому статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більше у президентській республіці, менше - у парламентській республіці.

Але в будь якому випадку посаду Президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема виконавчою) державної влади. Адже постать Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, обєднуючими ознаками.

Разом з тим сам змістовий характер виконавчої влади пояснює природну, органічну поєднаність статусу Президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Якщо бачити історичні витоки інституту глави держави в залишках монархічного правління, слушно нагадати застереження Монтескє про те, що “виконавча влада має бути в руках монарха, оскільки ця сторона управління, яка майже завжди вимагає дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма”. Саме тому у літературі і практиці глава держави розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.

Отже, Президент прибудь-якій формі державного правління має пряме відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус Президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президенства.

Адже на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту обумовлювалося обєктивними потребами перехідного періоду щодо зміцнення виконавчої влади. Саме тому введення поста Президента було викликано прагненням посилити вплив держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетоворень в нашій країні.

Між тим останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризується тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б державні органи створили функціонально достатню і структурно не суперечливу систему. І це прозоро бачиться у недосконалому стані багатьох складових елементів механізму державного управління.

Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції ключових засад